ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

Федір не мав у собі такої всепоглинаючої пристрасті пізнавати. Та й здібності були скромніші від Миколиних. Зате інтереси його давно визначилися, обмежилися сферою механіки, машин. Стати інженером-творцем — ось що було його мрією. В той час, як Микола плавав у бездонному і неосяжному морі «культури», ризикуючи, можливо, і захлинутися в ньому, не побачивши берега, Федір уже намацував під собою грунт спеціальності і йшов у життя, як він вважав, вірнішою дорогою, ніж його друг.

Різниця в поглядах була причиною не тільки нескінченних суперечок, а навіть і справжніх сварок між ними. Дружба їх аж ніяк не нагадувала ясне, безхмарне небо.

Та це була справжня дружба, хоч вони ніколи про це не думали, цього не відчували, як здорова людина не відчуває тепла власного тіла. От і зараз, згадуючи той час, Микола думав не про дружбу, а про відчуття відповідальності, що не залишало його тоді в усій цій гігантській роботі над собою. Яку б перемогу він не здобув, що б він не подолав, чим би новим не був вражений, захоплений — усе він негайно тягнув Федорові, ділився з ним своїми трофеями — незалежно від того, чи потрібні вони були тому, чи ні. Перед ним вихвалявся, його хотів вразити своєю волею, наполегливістю, успіхом. А промахи, помилки, слабості — приховував поки що від Федора, немовби соромився його осуду. Виходило так, що все, що він робив для себе, для свого «кругозору», своєї «культури» — він робив якщо не для Федора, то в усякому разі перед ним. І це дуже допомагало, це було потрібно — не було б цього почуття відповідальності перед другом, можливо, Микола й не подужав би стільки… І раніше, — Микола згадував дитячі роки, — бувало так: не тільки виконувати різні доручення по господарству, але навіть рибу вудити він намагався якнайкраще, з вигадкою, щоб тільки побачити потім, як у ніжній схвальній посмішці мружаться материні лагідні очі… І як це радувало, як підносило дух! Як хотілося йому тут же зробити що-небудь ще більше!

Так, людині для боротьби, для польоту вгору потрібно, обов’язково потрібно, щоб билося поруч з нею палке, близьке друге людське серце!..

…Коли Микола вступив до електротехнічного інституту, Федора призвали в армію і послали далеко на південь — там він потім потрапив до військової школи. Микола од військової служби був звільнений через короткозорість.

Відтоді дивно почала спрощуватися «життєва система» Миколи. Швидко відпали, щезли кудись і захоплення Скрябіним (а з ним і музикою взагалі), і безсонні нічні години над художньою книгою, і багато лекцій в Політехнічному музеї, стало безглуздям витрачати так багато часу на черги біля театральних кас… Однак ні від чого Микола не підмовився. Він тільки бачив, що навчання в інституті поглинає майже весь його час, а решти часу це вистачає на головне: радіотехніку, короткі хвилі… Микола, нарешті, намацав дно і йшов до берега. Правда, йшов з вантажем неабиякої цінності.

Друзі листувалися рідко і скупо, в ці роки їм було «ніколи». Та й розлучилися вони тоді якось на диво просто: зустрілися в студентській їдальні і попрощалися на ходу, поспішаючи кожен до своїх справ, немовби розлучалися до завтра. Жоден з них так і не помітив втрати.

Тільки тепер, несподівано переживши велику радість від того, що побачив друга, відчувши колишній ревнивий інтерес Федора до його життя, Микола зрозумів, який дорогий йому цей хороший хлопець, що задає такі наївні і такі потрібні запитання.

Весняна гроза бушувала недалеко від столиці. Чорний купол нічного неба, мов під несамовитими ударами якогось невидимого гіганта, гримів і здригався. Від цих ударів тонкі тріщини зміїлися по куполу і крізь них стрімко летіло до землі їдке голубе сяйво. Злива падала на землю безперервними мерехтливими струменями.

В такі ночі вилітають з гнізд і зникають у темряві птахи, осліплені спалахами блискавиць. Під час таких гроз тріскаються навпіл міцні стовбури багатолітніх дубів. Але рідко бувають такі сильні грози в наших широтах.

По гладенькому асфальту шосе Ентузіастів, простягаючи вперед світлові щупальця, мчав з міста блискучий лімузин, умитий щедрою небесною водою. Асфальт шипів під колесами, кидався випадковими камінцями і бризками розбиваних зустрічних калюж. Дощ бив по верху кузова суцільним барабанним гуркотом.

Біла стрілка спідометра повільно наближалася до цифри «80». Швидкість ставала небезпечною. Яке нещастя чи невідкладна справа змусила людей кинутися з міста цієї бурхливої ночі?

Поруч з шофером, який напружено і нерухомо втупив погляд у зникаючу під колесами дорогу, сидів чоловік років п’ятдесяти в легенькому пальті, з непокритою головою. Пасма сивіючого волосся спадали на лоба, і він то відкидав їх назад неспокійним рухом руки, то енергійно пригладжував невелику лопатоподібну борідку. Збудження відбивалося і в очах, ясних, сірих, енергійних, які робили обличчя чоловіка незвичайно вродливим.

Більше нікого в автомобілі не було.

Так, професор був схвильований. Він уважно стежив за кожним новим спалахом блискавки, потім чекав удару грому, дивлячись на годинника.

— Вона попереду, Славо, кілометрів за десять-п’ятнадцять, не більше…

Професор підняв руку з годинником до лампочки шофера.

— Бачиш, п’ятдесят вісім хвилин від застави… скажімо година… тоді було тридцять кілометрів. А ми пройшли…

— Сорок шість, — сказав шофер.

— Так… Вона тікає… Загалом відстань скоротилася приблизно вдвоє. При тій самій швидкості ми наздоженемо її через годину. Це буде пізно, Славо… Все закінчиться, — промовив він засмучено.

Шофер ледве стримував посмішку, бачачи, з яким нетерпінням професор стежить за рухом стрілки спідометра. Він трохи додав газу. Стрілка поповзла праворуч.