Небезпека - Йос Ванделоо
Дивний це був світ, у якому жили тепер троє хворих. Вони вже були цілком неспроможні самі впливати на свою долю, і за них думали тепер інші, сторонні люди. До цього зводилося все їхнє життя в лікарні.
Від зовнішнього світу вони були тепер зовсім відокремлені. Час від часу бачили тільки котрусь із двох медсестер або професора, що уважно стежив за перебігом їхньої хвороби. Їли вони дуже мало. Апетит зовсім зник. Здається, згасли й усі фізичні бажання. Дюпон запитував себе, як до цього поставиться його дружина. В його нинішньому стані думати про таке було просто смішно.
— Нас тут ніхто не може навідати, — сказав він.
— Ми небезпечні для тих, хто нас оточує, Дюпоне, — відповів Бентінг. — Адже ми заражені радіоактивністю.
— Моя дружина дуже хвилюватиметься, — зауважив Дюпон. — Її слід би обережно про все повідомити.
— Не турбуйтеся, все тут чудово організовано. Ваша дружина потроху звикне до думки, що їй скоро доведеться стати вдовою.
У відповідь на Бентінгів іронічний тон Дюпон сердився.
— Не ставтеся до цього так легковажно, Бентінгу, — казав він роздратовано. — Я не можу належно оцінити ваших жартів.
Бентінг бачив, що продовжувати розмову не варто. В Дюпона тільки й того на язиці, що його дружина. Так ніби вона — центр усесвіту. Вона — ядро, а він обертається навколо неї, мов електрон. Але атом, який вони удвох складали, розщепився, і годі цьому зарадити. Альфред Бентінг і сам був одружений. Уже десять років. Вони мали сина. Та про дружину він думав мало. Бентінг і в шлюбі лишався одинаком. У нього і в дружини були різні сфери інтересів. Його внутрішнє «я» лишалося замкненим для сім’ї. Хлопець ріс розпещеним. Такою була й мати. Бентінгові завжди дозволяли жити власним життям поза домом. Може, він і сам був у цьому винен. Він людина важка, щоб жити з ним укупі. Бували між ними й сварки, і деякі непотрібні сутички, що мали в своїй основі брак порозуміння. З найнікчемніших дрібниць можна роздмухати несамовиті сварки. Згодом усе знову налагоджувалось і монотонно текло далі. Але Бентінг добре розумів, що його почуття до сім’ї ледь-ледь жевріють, а дружина й син вважають його майже за чужого.
Мартін Моленар був серед них наймолодший, йому не так давно минуло двадцять років. Сам Бентінг оженився надто рано, не відчуваючи в цьому потреби. Моленар був ще не одружений. Вони про нього мало знали. Він працював у атомному центрі віднедавна, приїхавши із столиці. І ось тепер йому дісталось найбільше. Мабуть, він довше за інших був під дією радіоактивного випромінювання. Дюпонові здавалося, що саме Моленар винний у тому, що сталося. Бентінг пригадав, що й доктор Полак теж казав про чиюсь непростиму недбалість. Чув ці слова й Дюпон. Тому почував тепер неприязнь до Моленара. Дюпон був чоловік енергійний, мав палкий темперамент і легко переходив від веселощів до люті. Бентінг, навпаки, ставився до всього, що трапилось, як до нещасливого випадку. Внаслідок щоденного перебування під загрозою, в умовах постійного ризику, в нього виробилося почуття своєрідного фаталізму. Він був досить розважливий і розумів, що тепер їхня доля уже не залежить від них самих, а від інших, сторонніх людей. Принаймні протягом якогось часу.
Альфред Бентінг був набагато проникливіший, ніж двоє його колег. Він умів тверезо оцінити становище. Міг замріяно дивитись у стелю і раптом зробити гірке або іронічне зауваження. Його непокоїло, що тепер вони опинилися в ролі піддослідних кроликів. Він знав, що насправді ніхто не збирався експериментувати над ними, але якщо людина раптом стає винятковим хворим, це викликає досить неприємне відчуття. Несподівано вони стали для медицини цікавими об’єктами спостережень, над якими — хай і обережно, хай і продумано — можна було експериментувати. Зрештою слід було подумати й про долю інших, майбутніх хворих. А жертви бувають завжди і всюди. На морі йдуть на дно кораблі й тонуть люди. У шахтах вибухають пожежі, в яких гинуть шахтарі. У повітрі зазнають катастроф літаки, і разом з ними гинуть пілоти, стюардеси, пасажири. Так буває скрізь, це звичайний повсякденний ризик.
Так само й тут — ця нова небезпека потребує здобичі, хоч би якими сумирними здавалися ті реактори. Це так само неминуче, як вечір, ніч або старість.
Дюпон був іншої думки. Він вважав, що всього можна уникнути. Якби ж то в житті все було так просто! Але Дюпон цього не розумів. Тому він поводився агресивно, як вовк у пастці.
Протягом дальших двох днів Мартінові Моленару не полегшало. Його й далі нудило, в роті було кисло, язик щемів. Він майже нічого не їв, і його стан помітно гіршав. Перебіг його хвороби годину за годиною спостерігали й записували. Тим часом у Мартіна дуже послабився зір. Говорив він мало. Видно було, що йому важко вимовити навіть кілька слів підряд. Виразки на його шкірі лопалися, з’явилися тривожні ознаки загнивання. Мазі та ін’єкції, судячи з усього, мало допомагали йому. Організм був уже зовсім підірваний. З різних зовнішніх ознак лікарі робили висновок про наявність внутрішніх кровотеч. Спілкуючись із хворими, лікарі старанно оберігалися від радіоактивності.
— Цей бідолаха став полем активної діяльності, — зауважив Бентінг Дю— понові.
Мартін почав блювати слизом із жовчю і страждав від невтримного проносу, який зовсім виснажив його і позбавив сили опиратись хворобі. За кілька днів фізичний стан його став жалюгідним. Здавалося, він занепав і розумово й уже не вірив у своє одужання.
Бентінг лежав на сусідньому ліжку; він часто розумів розмови лікарів, розшифровував їхній хитромудрий код, уловлював приховані натяки. З них йому вдалося зробити висновок, що
