Небезпека - Йос Ванделоо

Бентінг дивиться крізь сутінь на Моленара, який начебто спить. Раптом озивається голос Дюпона, ледь чутний за гуркотом поїздів.

— Ви теж це чуєте, Бентінг?

— То поїзди. Десь тут недалеко залізниця. А може, й станція.

— Ви так гадаєте? А я вже занепокоївся.

— Чому?

— Думав, то тільки мені вчувається. Ніби гуркоче у мене в голові.

— Заспокойтеся. То поїзди.

Вони замовкли, Мартін Моленар неспокійно засовався. Перевернувся на другий бік, Може, їхня розмова не давала йому спати? А може, приснився поганий сон?

— Невже повз нас могло пройти так багато поїздів? — тихо спитав Дюпон.

— Мабуть, дуже завантажена лінія, — відповів Бентінг. — Схоже, що йде багато товарних, а може, й далекі швидкі.

— Дивно, що поїзди йдуть так близько від лікарні.

— Та, може, й не так близько. За кілометр або й далі. Мабуть, звідти вітер, тому так чутно.

— Як же тут спатимуть хворі, коли стоїть така гуркотнеча?

— Скоро звикнете. Завтра ви їх напевне вже не чутимете.

— Ви так думаєте?

Дюпон узагалі схильний до наївних утіх. Він усе життя був великою дитиною. Мати завжди вважала його малим хлопчиком. І дружина йому дісталася з такою материнською вдачею, що йому просто не випало нагоди виробити спосіб мислення, властивий дорослому чоловікові. Може, через те він і був такий невимушений і жвавий, а в серйозних справах ненадійний та наївний. Він і тепер міг укладати такі ж фантастичні плани, як і в п’ятнадцять років. А було йому вже сорок п’ять. Коли його надії чи сподівання не здійснювались, або коли йому траплялося хоч трохи захворіти, Дюпон засмучувався, мов дитина. І так само міг наївно зрадіти з нічого, як оце тепер. Чисто тобі негритянське дитинча, якому дали клаптик фольги. Або великого блискучого камінця чи пташеня. Але раптом він знову спохмурнів.

— Довго вони нас тут триматимуть?

— Не знаю. Поки не одужаємо.

— Ви гадаєте, що це триватиме довго?

— Не знаю та й не можу цього знати.

— У вас що-небудь болить?

— Ні, по-справжньому ніде не болить. Так тільки, трохи нездужається і відчуваю кволість.

— Я теж. А Моленар спить?

— Спить, але взагалі він стривожений. Здається, йому перепало найбільше.

Спадає тиша, мов завіса по закінченні вистави. Знову чути далекий гуркіт поїздів. Вони невпинно мчать крізь ніч, пильно вдивляючись у світ своїм одним оком. Вони — королі в царстві сліпих. Моленар уві сні мимрить щось нерозбірливе. «Марить, — думає Бентінг. — Треба подзвонити черговій сестрі».

Сестер було дві. У своїх захисних костюмах вони скидалися на хворих у психіатричній лікарні. Одна була велика і в’їдлива, з опущеними плечима й довгими руками, якими весь час розмахувала. Друга — пухкенька, негарна. І тут були втрачені ілюзії: ми чомусь завжди вважаємо, що медсестра має бути привабливою, чарівною. Вночі вона приходить до ліжка хворого, уважна й турботлива. «До ліжка і в ліжко», — з усмішкою думає Бентінг. Але все це ілюзії. Існують і негарні медсестри, які ні за що в світі не погодяться це зробити. А надто тепер. У їхньому випадку — аж ніяк… Він натискає кнопку виклику.

Моленар уже напівсидить у ліжку. Він скаржиться на спрагу. «Я не повинен спати», — думає Бентінг. І йому стає дуже шкода самого себе.

Дюпон, як видно, не спить, але голосу не подає. Він слухає звуки ночі.

І гуркіт поїздів.

Удосвіта, коли Бентінг і Дюпон трохи задрімали, їх збудив стогін Моленара. Вони майже водночас натиснули свої кнопки. Десь далеко, в кінці коридора, пролунав дзвінок, почулися звуки ходи. Двері відчинились, і до палати зайшла нічна медсестра. Вона зразу підійшла до ліжка Моленара, яке стояло біля самих дверей. Дала йому випити ліки, ковтнути таблетку. І поквапно вийшла.

Мартіна вивернуло. Бентінг вибрався з ліжка й допоміг йому. Він тримав руку на чолі хворого, який зі стогоном, поштовхами, блював. Коли все минуло, Мартін ліг. Його тіпало, він дуже змерз. Очі в нього були широко розплющені. Він подивився на товаришів по нещастю і похитав головою: мовляв, почуває себе препогано.

— Щось у мене з язиком, — сказав він Бентінгові. Тоді відкрив рота, і той побачив, що язик у Мартіна розпух і колір у нього якийсь незвичайний.

— Що-небудь бачите? — прошепотів Мартін. — У мене в роті весь час кисло.

Бентінг кивнув головою і раптом помітив, що на обличчі й на руках у Мартіна з’явилися сотні дрібненьких виразок. Він глянув на свої руки й побачив, що вони є і в нього, тільки ще менші. Деякі тільки намічались під шкірою. Бентінг злякався й показав руки Дюпонові.

— Я знаю, — озвався той. — Ще вночі відчув, що вони в мене з’явилися.

Увійшов професор. За ним у кільватері пливла висока жінка, з вигляду медсестра. Бентінг знов заліз у ліжко. Професор оглянув Моленара, зміряв температуру. Це тривало довго. Професор стояв спиною до Бентінга й Дюпона. Ось він зробив рух головою. Сестра підготувала шприц і подала професорові, який вправним рухом зробив укол. Моленар судомно стулив губи, але якоїсь іншої реакції на укол не було помітно.

Потім професор оглянув Бентінга й теж зробив йому укол. А після нього — Дюпонові, який дивився на шприц з огидою і аж зблід на виду. Сестра записала на картки дані про стан і самопочуття хворих. Потім їх намастили маззю. На обличчя, на шию і руки нанесли товстий шар густого, як желе, крему. Мабуть, для лікування тих виразок. Найдужче постраждали від радіоактивного проміння відкриті частини тіла. Їх і лікували насамперед. Бентінг уважно стежив за процедурою медичного огляду і стосунками між професором і медсестрою. Вона