Небезпека - Йос Ванделоо
Альфред Бентінг добре знає ці апарати, знає, як вони діють. І розуміє, що потрапив у драматичну ситуацію. Він знову лягає на складане ліжко. Чекати. Тепер тільки чекати.
Чекати… Увесь світ — це, зрештою, велика зала чекання. Кожен у ньому завжди повинен когось чекати.
Він чує, як доктор Полак стиха проклинає кляту безвідповідальність, що спричинила цей нещасливий випадок. Бентінг розуміє, кого має на увазі доктор Полак. Ядерний реактор звичайно слухняний, як раб. Він настільки покірний людям, що це викликає підозру. У залі він скидається на велетенського динозавра. По корпусу в нього розсипані круглі коричневі цятки. То канали, що проходять крізь його графітове тіло. Реактор — це величезний і таємничий звір. І вдень і вночі за ним доглядають маленькі люди. Якщо десь у захисному шарі виникнуть неполадки, операторів та інших присутніх повинні негайно попередити. Заходи безпеки настільки детально розроблені й такі досконалі, що теоретично будь-які несподівані аварії майже неможливі. Хіба що хтось виявить прикру недбалість або й просто злочинну безвідповідальність. Скажімо, той-таки Мартін Моленар… Він, звичайно, хлопець непоганий, хоч, може, й легковажно поставився до вибору професії. Надто він молодий, щоб виконувати такі відповідальні обов’язки.
Коли той динозавр у залі починає здаватися таким ручним, що люди перестають звертати на нього належну увагу або й зовсім забувають про нього, отоді й виникає небезпека. Його нутрощі розжарюються. Стіни метрової оболонки можуть десь тріснути під натиском могутньої енергії звіра. Та енергія може також знайти десь крихітний канал або отвір, який з незрозумілих причин лишився відкритим. Або щось подібне…
Мартіна вивезли з бункера на каталці. У нього стомлений, виснажений вигляд. Так ніби він довго працював без відпочинку й без сну. Він заплющує очі. Каталку вивозять надвір.
У бункер заводять Бентінга. Він сідає у світло-червоне крісло. Техніки ретельно регулюють прилади в нього над головою. Чути, як пахне милом.
Важко повернувшись на завісах, двері щільно зачиняються. Перед ним віконце для спостереження, в кутку витяжна труба. Його тіло поступово розчиняється в просторі. Переливається в речі, які його оточують. У голові дивовижна ясність. Навколо — тонесенькі трубки. Там і там рухаються алюмінієві гільзи з урановими зарядами. Вічний рух. Маятник. Пісковий годинник. Сніг. Через приміщення снується ланцюг ізотопів. Чути якесь бурчання. Бентінг бачить світляні цятки, фіолетові кільця.
І весь час — запах мила.
Мартіна Моленара відразу після обстеження поклали в машину швидкої допомоги й повезли. Йому погано, він кілька разів блював. Відчував слабість у всьому тілі.
Випадки радіоактивного забруднення або звичайні робочі аварії трапляються не так рідко. Потерпілих завжди лікують у цьому медичному центрі, і для таких випадків його чудово обладнано. Та якщо станеться сильне опромінення, то тут можуть тільки подати першу допомогу і провести пильне обстеження. Після того потерпілих треба перевезти до спеціалізованого відділення академічної лікарні. Такий випадок трапився оце вперше. Дюпон, Бентінг і Моленар, як з’ясувалося, зазнали особливо інтенсивного опромінення. Доктор Полак та його асистенти недаремно так хвилювалися під час обстеження цих трьох пацієнтів. Через годину Моленара вже доставили в академічну клініку. Тут його знов обстежили й належно обробили. Дали ковтнути кілька таблеток. А тоді відвезли в окрему палату. Там стоять три низенькі лікарняні ліжка. Це окреме, ізольоване крило будівлі. Холодні простирадла. Палата незатишна, з високою стелею, розташована не з сонячного боку. В ній чотири вузеньких вікна. З усього видно, що корпус це старий, тільки трохи перебудований. З вікна видно частину території лікарні, темне вечірнє небо й дерева.
Час тут спливає непомітно. Важко збагнути, який сьогодні день, котра тепер година. Може, цей кошмар триває вже кілька днів?..
Привезли й Бентінга. Поклали на друге ліжко. Він лежить, і йому здається, ніби він набагато подовшав. Злякано, мов полохливий птах, розглядається він навкруги. Він, звичайно, не знає, що в нього такий зляканий вигляд, а то б якось приховав свій страх. Він не дозволяє собі заглянути у свою медичну картку. І приховує від самого себе і свій страх, і інші почуття. Але те, що він боїться й дуже приголомшений, добре видно. Так ніби він мав виступити на великих зборах з промовою і раптом з жахом виявив, що йому одібрало мову. Він дуже блідий і рухається незграбно, як лялька в ляльковому театрі. Весь час дивиться у вікно…
Кожен, хто знає Дюпона, міг би сподіватися, що, потрапивши сюди, він скаже щось жартівливе. Але Дюпон мовчить. Він ні разу не засміявся. На його неприродно. видовженому обличчі застиг похмурий вираз. Дюпон — з фізико-технічного відділення. Біля реактора йому доводилось бувати, може, разів зо два на тиждень. Саме сьогодні він там і був. Мов метелик, що прилетів на вогонь. Дюпон — балакучий чоловік, трохи старший за більшість працівників атомного центру. Його буйна мишаста чуприна, де-не-де посріблена сивиною, тепер лежить на подушці темною копицею. Дюпон мовчить і невідривно дивиться в стелю. Думками він десь-інде. Пригадує ту драматичну мить біля реактора. Моленар був спершу на нижньому поверсі, потім піднявся нагору до апаратури в контрольній камері. Бентінг був унизу ліворуч, коло реактора. Сам він стояв трохи вище на майданчику, біля бічної стіни. Було жарко, і він зняв куртку. Ще й почепив її на один з лічильників…
До палати хтось зайшов.
— Це професор Венс, — каже хтось.
Дюпон стомлено заплющує очі. За вікнами густіє темрява, затягуючи їх, мов плющем.
— Там багато дерев, — тихо каже Моленар.
Бентінг трохи повертає голову.
— Тополі, — озивається він.
То була ніч суцільного гуркоту поїздів, що безперешкодно проникав у палату крізь ледь прочинене вікно.
Позаду лікарні, мабуть, проходила залізниця. Може, не ближче ніж за кілометр.
