Небезпека - Йос Ванделоо

Мартін Моленар — мрець у джунглях. Непрохідними стежками суне до його трупа армія зажерливих мурах. Тисячі тамтамів квапливо барабанять йому відхідний марш. Мільйони очей розсипають іскри в темряві ночі. Десь через пустелю чуттів мчать табуни диких коней. На обрії пробудження метушаться люди з прапорцями. Чиїсь голоси скандують гасла. Висохлим дном протоки марширує придушене повстання. Між берегами в низеньких будиночків виють вовки. Повз них, усміхаючись, пливуть білі плями. Завжди хтось повинен усміхатися. Чи, може, усміхаються тільки мерці?..

— Що ви збираєтеся з ним робити? — запитує асистент.

Професор думає.

— Я хотів перевести його до іншої палати, — відповідає нарешті. — Але, мабуть, хай краще він залишиться до ранку з ними. Вони тепер лежать і чекають, коли він повернеться. І якщо не повернеться, то в них буде дуже неспокійна ніч. Краще хай його знову при них заберуть до процедурного кабінету. А до завтра ми щось придумаємо. До завтра він ще протягне.

Асистент вивозить стіл-каталку з хворим. У захисному костюмі йому жарко. Очі в асистента — дві дивні кульки чорного кольору. Везти недалеко. В цьому крилі все розташоване близько одне від одного. По дорозі не зустрічають нікого. Відвідувачів тут не буває. Професор Венс, дві медсестри, асистент і троє хворих — от і все тутешнє населення. Асистент поштовхом відчиняє двері й одразу відчуває на собі погляди Дюпона й Бентінга. Він знає, що в темряві вони не зводять з нього очей. Асистент натискає кнопку вмикача. Світло, мов раптовий дощ, затоплює палату.

Бентінг і Дюпон лежать обличчями до дверей і байдужно стежать за рухами асистента. Він відвозить Мартіна на місце. Запитує їх, чи все гаразд. Вони ствердно кивають головами. Він натискає кнопку. Йде. Темрява…

Бентінг засвічує нічник. Дивиться на нерухомого Мартіна, який лежить, мов мертвий птах на газоні. Ліва рука — зламане прострелене крило. Права — червона, мов нога водоплавного птаха.

На світанку тіло Мартіна заворушилося. Вони почули, як він застогнав. Мартін тремтів від холоду. Бентінг дав йому ковтнути води.

— Це ви, Фреде? — запитав Мартін.

І доторкнувся до нього своєю червоною, в гнійниках, рукою.

Він говорив дуже тихо. Слова вилітали в нього з рота, мов метелики. Бентінгові довелося напружити слух, щоб його зрозуміти.

— Я відчуваю, що це уже все, Фреде. Мені знову робили аналіз крові.

Мартін говорив дуже повільно. Кожне слово вилітало окремо від інших, так ніби на мить спинялося з тремтінням між його розпухлими губами. Мов парашутист перед розчиненими дверцями кабіни. Хоч на мить затриматися, перед тим як стрибнути в безодню…

— Вони оглушили мене снодійним. Але я відчував усе. Я все чув. Дивно, але препарат не подіяв. Вони цього не знали, і я все почув. Всьому кінець. Може, ще один день. Вам і Дюпонові — тиждень. Якщо пощастить…

Альфред Бентінг злякався. Він раптом помітив, що поряд з ним стоїть Дюпон і слухає.

— Що вони сказали? — стривожено запитав Дюпон.

— У вас — ще тиждень, — повторив Мартін. — Не більше. Я все чув…

Тепер він говорив трохи голосніше. Потім замовк, щоб звести дух.

— Де ви це чули, Мартіне? — запитав Бентінг.

Тривога все глибше проникала в його душу, розкриту, як величезна водяна лілея.

— Так сказав лікар, — відповів Мартін. — Лікар сказав. Він знає.

У палаті стало тихо, ніби там був тільки один хворий.

Дюпон зачовгав до свого ліжка. Бентінг відчув холод у колінах. Знову почався пронос. З кожним днем усе дошкульніший. Прикрощі хвороби набирали все гостріших форм. «Ще тиждень, — думав Бентінг. — Якихось сім-вісім днів». Він намагався запевнити себе, що то якась помилка. Не слід цьому вірити.

Дюпон лежав упоперек ліжка. Мов зрубане дерево.

У першій половині п’ятого дня Мартіна Моленара забрали з палати. Він більше нічого не сказав. Здається, він зовсім осліп. Його життя наблизилося до нульової позначки.

Дюпон і Бентінг лежали й чекали. Година за годиною минали й десь розчинялися. Мартін не повернувся. День одноманітно хилився до вечора.

— Тепер він уже не повернеться, — сказав Дюпон.

— Ні, не повернеться, — погодився Бентінг.

Їхні голоси прогнали останню примару надії. До палати увійшов розпач, підняв догори закривавлені руки й сказав: «Я не винен».

Шостий день складався з безлічі годин.

Тиша пригнітила і день, і ніч, лиш іноді уриваючись.

— Я хочу вам щось сказати, Дюпоне, — озвався Бентінг. — Ви коли-небудь чули про Шекспіра?

— Звичайно, чув, — відповів Дюпон, — але не розумію, яке він має до нас відношення.

— Якщо ви пам’ятаєте «Гамлета», то Шекспір у ньому написав: «Безнадійних хворих лікують безнадійними ліками, або ж узагалі не лікують».

І знову в тиші спливали хвилини. Дюпон і Бентінг мовчки лежали й чекали, їли вони зовсім мало. Думали про Мартіна. Але ні той, ні той про нього не згадував. Вони не наважувалися зачепити цю тему. Кожен ніби боявся, як до цього поставиться другий. Але обидва думали: тепер Мартін уже мертвий. Його труп уже начинили всілякими дезінфекційними препаратами. Потім розітнули.

Вони хочуть побачити, як випромінювання вплинуло на нутрощі. Так ото експерти вивчають наслідки розбурханої стихії. Обстеживши рештки Мартіна, їх згребуть у чорну, оббиту свинцем труну і потурбуються, щоб її якомога глибше і надійніше закопали в землю. З радіоактивними відходами жарти погані. А Мартін Моленар — це відходи. Усі ми станемо відходами. Більшість ще не становить небезпеки (ви можете дати стусана трупові, й від цього нічого не станеться, і все-таки більшість людей боїться трупів), але деякі вже небезпечні. З небезпечними мерцями слід