Хранителі - Дін Кунц

Ретривер гавкнув один раз, пробігся кухнею, поглянув на них розпачливим поглядом і почав «пританцьовувати» — достоту як украй схвильована людина. Врешті-решт він улігся на підлогу, поклавши морду на лапи й тихенько підвиваючи.

Найбільше Нору зацікавила історія про той вечір, коли пес розхвилювався через домашню бібліотеку Трейвіса.

— Він знає, що книги — це засіб комунікації, — сказала Нора. — Можливо, він розуміє, що вони допоможуть подолати комунікаційний бар’єр між ним та людьми.

— Яким чином? — запитав Трейвіс, підчепивши виделкою ще один шматок торта.

Нора знизала плечима.

— Не знаю. А можливо, проблема в тому, що в тебе не ті книжки. Ти казав, що в тебе лише романи? Можливо, тут потрібні книжки з картинками, на які він зможе відреагувати. Якщо ми підберемо такі книги і журнали, розкидаємо по підлозі й попрацюємо з Ейнштейном, то знайдемо можливість із ним поспілкуватися.

Ретривер встав і подибав до Нори. Висновуючи з виразу його морди і впевненого погляду, вона зрозуміла, що пропозиція вдала. Тому жінка вирішила, що завтра принесе для проби з десяток книг та журналів.

— Треба запастися терпінням, — попередив Трейвіс.

— У мене море терпіння.

— Так, але іноді Ейнштейн змушує по-іншому подивитися на світ.

Повернувшись до Трейвіса, пес почав пирхати.

Після перших експериментів у середу і четвер перспективи знайти спосіб комунікації з псом здавалися вже не такими райдужними. Але до прориву залишалося недовго. У п’ятницю ввечері, 4 червня, трапилося щось таке, після чого їхнє життя змінилося кардинально.

2

«…Повідомлення про крики у новому кварталі Бордо Рідж…»

У п’ятницю ввечері, 4 червня, менш ніж за годину до заходу, сонце ще посилало свої золотисто-мідні промені на округ Оріндж. Це був другий день пекельної спеки, коли стовпчик термометра піднявся вище 30 °C. Тротуар та будинки за день поглинули тепло й тепер віддавали його у повітря. Крони дерев утомлено похилилися. Природа німувала. Шум автомобілів на автомагістралях та вулицях міст поменшав — здавалося, що густе повітря притлумлює гудіння моторів і звуки клаксонів.

«…Повторюю: Бордо Рідж, недобудова, східна окраїна…»

На невеликих північно-східних схилах біля району Йорба-Лінда було безлюдно: передмістя тільки починало розростатися, тому мало хто тут їздив. Поодинокі автомобільні сигнали чи вереск гальм не лише звучали приглушено через спеку, а й дивовижним чином створювали скорботне, меланхолійне враження.

У патрульній машині сиділи помічники шерифа Тіл Портер і Кен Даймс. Тіл був за кермом, а Кен сидів поряд. В машині зламався кондиціонер, тому вентиляції не було. Вентиляційні отвори чомусь також не подавали повітря. Бічні вікна були опущені, але в седані все одно було спекотно, як у духовці.

— Ти смердиш, як здохлий кабан, — сказав Тіл Портер.

— Невже? — перепитав Кен Даймс. — А ти не лише смердиш, як здохлий кабан, а й навіть схожий на нього.

— Справді? А ти, я бачу, любиш здохлих кабанів.

Незважаючи на спеку, Кен посміхнувся.

— Невже? А мені твої баби розповідали, що ти злягаєшся, як здохлий кабан.

Ці недолугі жарти не могли приховати їхньої знудженості. Виклик теж не обіцяв нічого цікавого: напевно, якийсь нещасний випадок із дітьми. Вони люблять гратися на будмайданчиках. Помічникам було по тридцять два роки. Обидва — кремезні чоловіки, колишні футболісти університетської збірної. Вони не були братами, але їх об’єднували братні почуття, оскільки вони вже шість років служили разом.

Тіл звернув з окружної дороги на ґрунтівку, яка вела в район нової забудови Бордо Рідж. Тут на різній стадії будівництва містилося близько 40 будинків. Лише кілька з них були поштукатурені, а решта представляла собою голі каркаси.

— Яка маячня! — обурювався Кен. — Не можу повірити, що люди на це клюють. Чорт забирай, хто додумався дати назву «Бордо Рідж» новому кварталу в Південній Каліфорнії. Невже вони справді вірять у те, що тут колись виростуть виноградники? Вони назвали його «Рідж», хоч це рівнина між пагорбами. Назва символізує спокій — але це зараз. А що тут буде через п’ять років, коли побудують ще три тисячі будинків?

— Так, а мене ще вбиває слово «міні-садиба», — утрутився Тіл. — Що за херня! Ніхто при здоровому глузді не назве це садибою, хіба що росіяни, які живуть по дванадцять чоловік в одній квартирі. Це звичайні будинки на одну сім’ю.

На вулицях Бордо Ріджа уже були прокладені бетонні тротуари та стічні канави, але асфальту ще не було. Тіл їхав повільно, щоб не здіймати пилюку, хоча це не допомагало. Вони з Кеном роздивлялися каркаси недобудов з обох сторін, шукаючи дітей, які могли потрапити в біду.

На західній окраїні Бордо Ріджа, біля кордонів містечка Йорба-Лінда, розташувалося селище, в якому вже жили люди. Саме звідти поліція й отримала сигнал про крики з недобудов. Оскільки цей район ще не став частиною міста, скарга потрапляла під юрисдикцію департаменту окружного шерифа.

В кінці вулиці полісмени побачили білий пікап «Тулеманн бразерз» — компанії, що будувала Бордо. Його було припарковано навпроти трьох майже завершених будинків.

— Здається, охоронці ще тут, — сказав Кен.

— Або нічний сторож прийшов трохи раніше, — припустив Тіл.

Вони припаркувалися за автомобілем компанії, вилізли з душної патрульної машини й завмерли, прислухаючись. Навколо панувала тиша.

— Гей! Є тут хто? — крикнув Кен.

Його голос луною пронісся порожнім селищем.