Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Ще боліло, але біль став тупий. Десь глибоко, але ненастанно. У шлунку недобре вирувало, венами розливався вогонь.

Томас не розумів, як він те знає, але був певен: справи кепські.

У мозку спливло слово «інфекція» і затрималося надовго.

Томас знову знепритомнів.

Отямився він на світанку. Одразу зауважив, що Бренда більше не тримає його за руку. Шкіру обдував прохолодний вітерець, подарувавши коротку мить утіхи.

Аж тут до Томаса повернувся біль, який пульсував у всьому тілі, відлунюючи у кожній молекулі. І причиною було зовсім не плече, не кульове поранення. З Томасом сталося щось інше, страшніше.

Інфекція. Знову це слово.

Він не знав, як витримати наступні п’ять хвилин. Наступну годину. День. І як заснути, щоб прокинутися і почати все знову. Він поринув у якусь порожнечу відчаю, яка тягнула його в жахливу безодню. Томаса охопило якесь панічне божевілля. На додачу мучив біль.

Саме тоді й почалися оті всі дивні речі.

Томас іще нічого не почув, аж раптом глейдери з Мінхо сполошилися, а потім заходилися видивлятися щось у небі. В небі? До чого тут небо?

Раптом хтось — напевно, Хорхе — вигукнув: «Берг!»

І тут Томас і сам усе почув. Ритмічне бухання, такі собі важкі удари. Не встиг він нічого збагнути, як бухання посилилося, проникаючи в череп, просочуючись у хребет; нестерпно вібрували зуби й барабанні перетинки. Неначе хтось бив у гігантський барабан, а десь на фоні гуділи великі двигуни. Здійнявся вітер, і Томас злякався нового шторму, хоча небо над головою було ідеально блакитне. Жодної хмарини.

Від вібрації стало ще гірше, і Томас мало не знепритомнів. Але він опирався — хотілося побачити джерело дивного звуку. Мінхо з криками вказав на північ. Біль завадив обернутися і поглянути. Вітер дужчав, наче намагався зірвати з тіла одяг, здіймаючи хмари пилу. Поруч раптом виникла Бренда і знову взяла Томаса за руку.

Дівчина схилилася над ним, обличчя її було вже за кілька дюймів. Вітер шарпав її коси.

— Мені шкода, — сказала Бренда. Томас не розчув її.— Я не хотіла… тобто я знаю, що ти… — вона не договорила, відвернулася.

Про що це вона? Хай скаже, звідки це нестерпне бухання! Ох і боляче…

На обличчі дівчини відбилася суміш цікавості й жаху. Бренда здивовано роззявила рота й вибалушила очі, а вже наступної миті її відтіснили двоє…

Томас запанікував. З’явилися люди в дивній формі: мішкуватій і наче пошитій із суцільного шматка темно-зеленої тканини; на грудях якийсь напис, на очах — великі окуляри. Ні, це не окуляри — протигази. В них люди були схожі на страшних прибульців. Гігантських, злих і божевільних мурах-людожерів, загорнутих у поліетилен.

Один з них схопив Томаса за гомілки, другий — під руки, і разом вони ривком його підняли. Томас скрикнув од болю. Він майже звик до нього, але цей біль просто прошив його. Сили боротися не лишилося, і він обм’як.

Його понесли, і тоді вперше за останній час погляд його достатньо сфокусувався — і Томас зумів роздивитися напис на грудях у чоловіка, який тримав його за ноги.

«БЕЗУМ».

Знову його накривала темрява. Томас не опирався, але біль поринав у темряву разом з ним.

І знову отямився Томас од сліпучого світла — воно світило згори просто в очі. Він одразу збагнув, що це не сонце — світло було зовсім інакше. Било в очі з короткої відстані. Навіть коли Томас міцно заплющив очі, це не допомогло: перед очима так і плавав на темному тлі відбиток лампочки.

Чулися голоси — хтось перешіптувався. Не можна було розібрати ані слова. Голоси занадто тихі, та й віддаль така, що не розчуєш.

Брязкав і дзенькав метал об метал. Томас одразу ж подумав про хірургічні інструменти: скальпель і такі тоненькі стрижні з дзеркальцями на кінцях. Образи цих речей спливли з туману стертої пам’яті, й Томас, пов’язавши їх з яскравим світлом, усе зрозумів.

Він у лікарні. В лікарні. Останнє, що він міг очікувати в пустелі. Невже його забрали з Пекла? Забрали далеко? Провели через прямтранс?

Світло заступила якась тінь, і Томас розплющив очі. Згори на нього дивилася людина у тому самому кумедному одязі, що й був на людях, які привезли його сюди. Протигаз це, чи що? Великі скельця, а за ними — темні очі. Жіночі очі, визначив Томас, хоч і не знав, звідки така певність.

— Чуєш мене? — почулося питання. Точно жінка, нехай голос і приглушує протигаз.

Томас спробував кивнути, а чи вийшло, він не знав.

— Непередбачена ситуація, — жінка подивилася вбік. Звертається до когось іншого. — Звідки в місті бойовий пістолет? Ви уявляєте, скільки на тій кулі було іржі та бруду? Не кажучи вже про бактерії.

Говорила вона дуже сердито.

Їй відповів чоловік.

— Ви працюйте. Маємо відіслати його назад. І якнайшвидше.

Томас не мав часу добре обміркувати