Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
— Я не знаю, що це таке, — признався Інженер. — Уявлення не маю. Там порожньо. Всередині немає нічого. Корозія зайшла вже дуже далеко. Якась давня історія — їй, може, сто, а може, й триста років…
Усі мовчки обійшли кратер і знову рушили в бік заростів, туди, де вони були найнижчі. Несподівано зарості зникли, точніше, розступилися: посередині виник прохід, такий вузький, що людина ледве могла рухатися в ньому, — щось на зразок ідеально прямого коридора; стебла обабіч нього були немовби порубані й понищені, великі гудзуваті потовщення почасти звалені набік, на інші павучі рослини, а почасти вдавлені в грунт — сплющені й сухі, вони стелилися товстим шаром і тріщали під черевиками, як висушена деревна кора. Люди вирішили йти цією просікою один за одним; їм доводилося розгортати руками рештки висохлих стебел, але все одно вони посувалися швидше, ніж досі. Просіка великою дугою дедалі чіткіше відхилялася на північ. Поминувши останні, зовсім низенькі мертві кущі, люди знову опинилися на рівнині, тільки вже на протилежному боці гаю.
Там, де просіка виходила із заростів, од неї відгалужувалася неглибока борозна; в першу хвилину вони прийняли її за стежку, однак це не була стежка. В безплідному грунті був виритий рівчак, завглибшки в кільканадцять сантиметрів і трохи більше завширшки. Він поріс зеленкувато-срібними, оксамитними на дотик лишайниками. Цей дивний «моріжок», як його назвав Лікар, тягнувся вдалину рівно наче стріла, і впирався в ясну смугу, що стіною затуляла перед ними весь обрій.
Над смугою виблискували шпичасті виступи, схожі на вершечки готичних, оббитих листовим сріблом веж. Люди йшли швидко, і майже з кожним кроком перед ними відкривалися нові деталі. По боках тяглася багатокілометрова поверхня, вигнута правильними арками, мов дахове покриття ангара неземних розмірів. Арки були повернені випуклостями вниз, під ними мерехтіло щось сіре, наче зі стелі сипався дрібний пил або текли тоненькі цівки каламутної води. Коли люди підійшли ще ближче, подих вітру приніс незнайомий гіркуватий, але приємний запах, схожий на пахощі невідомих квітів. Вони йшли щільною лавою. Аркоподібний дах, здавалось, підіймався дедалі вище, кожна арка, схожа на гігантський, перевернутий мостовий прогін, охоплювала майже кілометровий простір. Там, де дві арки сходилися в добре видимі на тлі хмар вістря, рівномірно спалахувало яскраве світло, немовби там були розташовані гігантські дзеркала, яка відбивали вниз сонячне проміння.
Стіна, що раптом постала перед людьми, утворена із цівок чи ниток сіро-жовтого кольору, коливалася перистальтичними рухами — зліва праворуч по ній перебігали в рівномірних інтервалах хвилясті випуклості. Вона була схожа на виготовлену з незвичного матеріалу завісу, за якою на рівній відстані одна від одної проходять, торкаючись її боками, тварини, набагато більші від слонів. Коли вузька, поросла оксамитним мохом доріжка вперлася в самісіньку стіну, гіркий запах став нестерпним.
Кібернетик зайшовся кашлем.
— Можливо, це якісь отруйні випари, — сказав він.
Люди стояли й дивилися на хвилі, які рівномірно перебігали по стіні. Від їхніх постатей падали куці безформні тіні. Коли вони рушили знову і від «завіси» їх відділяло вже всього кілька кроків, вона видалася їм однорідною, мовби сплетеною з товстих матових волокон. Лікар підняв з-під ніг камінець і кинув ним у стіну. Всі бачили, як камінець летів — і раптом зник, наче розтанув чи випарувався, так і не торкнувшись рухливої поверхні.
— Впав туди, усередину? — засумнівався Кібернетик.
— Ну що ти! — вигукнув Хімік. — Він навіть не торкнувся цього… цього…
Лікар підняв цілу жменю камінців та грудок грунту й почав кидати ними в «завісу», і камінці, і грудки зникали, не долітаючи до неї за кілька сантиметрів, Інженер зняв з маленького кільця ключ і шпурнув ним у поверхню стіни, що саме видала якийсь металевий звук. Ключ дзенькнув, моїзби вдарившись об бляху, і теж зник.
— Що тепер? — запитав Кібернетик, дивлячись на Координатора.
Той не відповів. Лікар скинув з пліч рюкзак, вийняв з нього бляшанку консервів, вирізав ножем кубик заливного м’яса і кинув ним у «завісу». Кубик желе прилип до матової поверхні, якусь хвилину повисів на ній, а потім почав зникати, немовби танув.
— Знаєте що? — озвався Лікар, й очі його заблищали. — Це якийсь фільтр — вибірна діафрагма, щось у цьому роді…
Хімік знайшов у кільці на ремені свого рюкзака висохлий уламок пагона «павучої» рослини, який, мабуть, зачепився там, коли вони продиралися крізь зарості, й, не довго думаючи, шпурнув ним у хвилясту завісу — крихка гілочка, відскочивши, впала біля йоуо ніг.
— Селектор… — невпевнено промимрив він.
— Атож! Напевне, що так! — Лікар наблизився до «завіси», — його тінь упала на її нижній край, — навів на неї свою чорну зброю й натиснув спуск.
Тільки-но тонка, мов голка, цівка торкнулася хвилястої стіни, як у ній відразу: к виник отвір веретенистої форми, відкривши величезний, похмурий, розсвічений на всій його висоті іскорками; углибині літало безліч білястих і рожевих вогнів. Лікар різко відскочив, кашляючи й задихаючись, — ніздрі й горло йому обпік гіркий запах; усі трохи відійшли й знову зупинилися.
Випуклий отвір почав звужуватися. Хвилі, що перебігали по «завісі», сповільнювали свій рух, наближаючись до нього, обминали його згори й внизу і швидко пливли далі. Отвір дедалі затягувався. Зненацька зсередини висунулося щось чорне, що закінчувалося пальцеподібним відростком, блискавично оббігло край отвору, і він миттю закрився; люди знову стояли перед завісою, що розмірено западалася й видималася.
Інженер запропонував провести нараду. За словами Лікаря, вона була демонстрацією їхньої безпорадності. Кінець кінцем вирішили йти далі, вздовж величезної споруди. Піднявши рюкзаки, рушили вперед і пройшли так кілометрів зо три. Дорогою перетнули кільканадцять вузьких «моріжків», які вливалися в рівнину. Якийсь час розмірковували, що воно таке — гіпотеза, що вони мають хоча б якесь відношення до обробітку грунту, була зразу відкинута як неправдоподібна. Лікар навіть спробував дослідити кілька лишайників, вирваних із темно-зеленої смуги; вони трохи нагадували мох, проте на корінцях мали схожі на перлини потовщення, в яких ховалися маленькі тверді чорні зеренця.
Вже давно минув полудень; усі відчували голод, отож зупинилися на привал; їли під пекучим сонцем, бо ніде не було й клаптика тіні, а до гаю, що тягнувся метрів зі вісімсот позаду, ніхто не хотів повертатися — «павучі» зарості залишили про себе неприємне враження.
— Коли б усе йшло, як у книжках, що їх малим хлопцем я читав, — мовив Лікар, — то в цій проклятій завісі зараз утворилася б вогнедишна діра й звідти
