Володар Світла - Роджер Желязни
— Знайди пані в чорному, — звелів Сем ракашеві, — і перекажи їй, хай прибере пітьму.
— Слухаюсь! — відповів демон і відлетів назад до міста.
Сонце знову засяяло, аж Сем прикрив очі.
Під блакитним небом і золотим мостом побоїще мало ще гірший вигляд.
По той бік бойовиська на узвишші лежала громова колісниця.
Добивши останніх людей у полі зору, зомбі розвернулись були, щоб і далі шукати живих, аж тут барабанний бій обірвався — й вони самі попадали долі.
Сем стояв зі Смертю на колісниці. Вони озиралися, шукаючи ознак життя.
— Ані поруху, — сказав Сем. — Де ж боги?
— Може, у громовій колісниці.
До них знову підлетів той ракаш.
— Оборонцям не втримати міста, — доповів він.
— До штурму прилучилися боги?
— Там Рудра, і його стріли чинять багато безладу. Владар Мара. Здається, ще й Брахма, і багато інших. Повне сум’яття. Я поспішав.
— Де владарка Ратрі?
— Відійшла в Прагну, сховалась у своїм Храмі.
— Де решта богів?
— Не знаю.
— Рушаю в місто, — заявив Сем. — Поможу обороняти.
— А я — до громової колісниці, — почулося від Смерті. — Захоплю її та застосую проти ворога, якщо вона й досі застосовна. А як ні, то ще ж є Ґаруда.
— Так, — сказав Сем і знісся в повітря.
Візничий-Смерть зістрибнув із колісниці.
— У щасливу путь.
— Того ж і тобі.
І вони перетнули побоїще, кожен по-своєму.
Він видерся на те мале узвишшя, безгучно торкаючись дерну чобітьми з червоної шкіри.
Перекинувши шарлатовий плащ через праве плече, оглянув громову колісницю.
— Її пошкодило блискавками.
— Так, — погодився він.
Глянув у бік хвоста на того, хто це сказав.
Його обладунок сяяв, мов бронзовий, але був не з бронзи.
Панцир був прикрашений подобами багатьох змій.
На вилощеному шоломі мав він бичачі роги, а в лівій руці тримав розжеврілий тризубець.
— Брате Аґні, то ти прийшов у світ.
— Я більше не Аґні, але Шива, Володар Руйнації.
— Ти вдягнув його обладунок на нове тіло й узяв його тризубець. Але нікому не до снаги опанувати Шивин тризубець так швидко. Ось чому на твоїй правиці біла рукавичка, а на чолі в тебе окуляри.
Шива підніс руку й опустив окуляри на очі.
— Це правда, знаю. Кидай тризубця, Аґні. Віддай рукавичку й жезл, пояс та окуляри.
Той покрутив головою.
— Поважаю твою могуть, смертобоже, твою швидкість і дужість, твою вправність. Але ти стоїш задалеко, щоб щось із цього могло тобі зараз прислужитися. Ти не зможеш наблизитися — я спалю тебе, перш ніж ти мене дістанеш. Смерте, ти помреш.
Він потягся до жезла на поясі.
— Хочеш повернути дар Смерті проти дарувальника? — у руці Ями опинився кривавий булат.
— Прощавай, Дгармо. Дні твої добігли кінця.
Він витяг жезл.
— В ім’я дружби, що колись існувала, — мовив Червоношатий, — я подарую тобі життя, якщо здасися.
Жезл хитнувся.
— Ти вбив Рудру, щоб захистити ім’я моєї дружини.
— Я зробив це, щоби зберегти честь локапалів. Тепер же я бог руйнації й один із Тримурті!
Він націлив вогнежезл на Смерть, чий шарлатовий плащ злетів уперед.
Блиснуло світло, таке сліпуче, що його з подивом побачили за дві милі звідти оборонці на стінах міста.
Нападники вдерлися до Прагну. Місто горіло й верещало, чулися вдари металу об дерево, металу об метал.
Не мавши змоги наблизитися до ворогів, ракаші валили на них будівлі. Як нападники, так і оборонці були нечисленні. Головні сили обох сторін загинули на рівнині.
Сем стояв на найвищій вежі Храму й пильно дивився, як унизу гине місто.
— Не зміг я тебе врятувати, Прагну, — мовив він. — Намагався, але цього не вистачило.
На вулиці далеко внизу Рудра напнув свого лука.
Побачивши його, Сем здійняв списа.
На Рудру впали блискавки, а оповита ними стріла вибухнула.
Коли проясніло, від Рудри залишився тільки невеличкий кратер посеред обпаленої ділянки.
На віддаленому даху з’явився владар Ваю і скликав вітри роздмухувати полум’я. Сем знову здійняв списа, аж тут побачив дюжину Ваю на дюжині дахів.
— Маро! — гукнув Сем. — Покажися, Сновійнику! Якщо посмієш!
Зусібіч почувся регіт.
— Коли буду готовий, Калкіне, — пролунав голос із задимленого повітря, — я посмію. Та час виберу я... Тобі не паморочиться? А що було б, якби ти кинувся на землю? Чи підхопили б тебе ракаші? Чи врятували б тебе твої демони?
Відтак блискавки впали на всі будівлі поруч Храму, але над шумом піднісся Марин регіт. Він зник десь удалині під потріскування свіжих пожеж.
Сем сів і заходився спостерігати, як палає місто. Звуки бою нарешті стишилися та щезли. Лишилося тільки полум’я.
У голові з’явився й одразу зник гострий біль. Тоді з’явився знову й уже не зникав. Відтак мука охопила все його тіло, і він заволав.
На вулиці внизу стояли Брахма, Ваю, Мара й четверо напівбогів.
Він спробував був здійняти списа, але його рука так тремтіла, що зброя випала, проторохкотіла бруком і зникла з очей.
На нього був націлений скіпетр — той, що водночас і череп, і колесо.
— Спускайся, Семе! — гукнув Брахма, поводжаючи своїм знаряддям так, що боліло й пекло то тут, то там. — Живі зосталися тільки ти й Ратрі! Ти — останній! Здавайся!
Він через силу звівся на ноги й стиснув пальцями свій розжеврілий пояс.
Хитаючись, вичавив крізь ізціплені зуби:
— Та й гаразд! Спушуся — бомбою поміж вас!
Аж тут небо потемніло, посвітліло, потемніло.
Звуки полум’я заглушив могутній крик.
— Це Гаруда! — сказав Мара.
— Чого це Вішну сюди принесло?
— Ґаруду викрали! Забув, чи що?
Великий Птах пірнув на охоплене вогнем місто, мов титанічний фенікс у своє полум’яне гніздо.
Задерши голову, Сем побачив, як на Гарудині очі раптом упав каптур. Птах тріпонув крилами, відтак ринув на богів, що
