Володар Світла - Роджер Желязни

— Ні! — пролунало від Смерті. — Зарано! Не збиткуйся з бога, доки він не згинув!

Тут колісниця вдруге врізалася в ряди напівбогів, і жоден із них не зміг її навіть торкнутися.

Повітря сповнив сигнал труби, і святе воїнство кинулося на підмогу своїм герцівникам.

Прагнійські воїни рушили в зустрічну атаку.

Сем стояв у колісниці, а навколо — завжди мимо — усе гепалося й гепалося пожбурене знаряддя. Рука Смерті скеровувала їх крізь ворожі лави — то як клин, то як рапіру. Він співав на ходу, а його спис метався зміїним язиком, подеколи потріскуючи та яскраво виблискуючи під час удару. Талісман жеврів блідим вогнем на його стані.

— Наша візьме! — заявив він.

— На полі самі тільки напівбоги й люди, — була заувага від Смерті. — Вони досі випробовують, на що ми здатні. Дуже мало лишилося тих, хто пам’ятає повну потугу Калкіна.

— Повну потугу Калкіна? — перепитав Сем. — А вона, о Смерте, ніколи й не була вивільнена. Жодного разу за всю історію світу. Хай-но підуть тепер проти мене, і небеса оплачуть їхні трупи, а Ведра забарвиться кров’ю! Чуєте мене? Чуєте, боги? Ходіть проти мене! Викликаю вас на цім бойовищі! Протиставте-но мені свою силу, просто тут!

— Ні! — пролунав голос Смерті. — Ще не час!

Над головами в них знову промайнула громова колісниця. Сем здійняв спис, і навколо летючого судна спалахнуло піротехнічне шаленство.

— Нащо ти показав їм, що вмієш так? Ще не час!

Тут крізь гуркіт битви й пісню, що лунала в Семовій голові, до нього долинув голос Тараки:

— Вони піднімаються річкою, Ув’язнювачу! А ще один загін штурмує міську браму!

— То клич Даліссу, хай виринає і кип’ятить Ведру силою Жеврива! А ти бери ракашів — і до брами Прагну, знищте нападників!

— Почув тебе, Ув’язнювачу! — і Тарака щез.

Із громової колісниці впав промінь сліпучого світла й прорізав лави оборонців.

— Пора! — почулися слова Смерті, супроводжувані сигнальним помахом плаща.

У задній лаві владарка Ратрі підвелася в стременах своєї вороної кобили. Вона прибрала з обладунку чорний серпанок.

З обох сторін пролунали крики — сонце сховало лице, і на поле опустилася темінь. Світляний слід зник із-під громової колісниці, спалювання припинилося.

Лиш якась ледь помітна фосфоресценція без жодного явного джерела освітлила місце подій. Вона з’явилась, коли на поле примчався владар Мара у своїй хмарній барвистій колісниці, тягненій кіньми, що вибльовували річки димної крові.

Сем попрямував до нього, але на заваді стала велика купа воїнів; поки вони пробили собі дорогу, Мара заїхав уже далеченько, убиваючи всіх на своєму шляху.

Сем здійняв списа й насупився, але його ціль майоріла й мінилася, тому блискавки раз по раз падали то ззаду, то збоку неї.

Відтак, на віддалі, у річці, зродилося м’яке світло. Воно тепло пульсувало, а над поверхнею вод на якусь мить наче з’явилося щось подібне до мацака.

З боку міста чулися звуки бою. Повітря було сповнене демонів. Земля мовби ворушилася під ногами армій.

Сем здійняв списа, і ламана лінія світла піднеслася в небеса, від чого на бойовище впала ще дюжина блискавиць.

Ще більше звіроти гарчало, кахикало й вило, носячись серед лав обох сторін, укорочуючи віку й тим, і другим.

Зомбі й далі собі вбивали, спонукувані розміреним биттям барабанів похмурих десятників; вогневики чіплялися до грудей мерців, наче живлячись ними.

— Ми розбили напівбогів, — сказав Сем. — Черга за владарем Марою.

Вони шукали його по всім бойовищі, серед вересків і зойків, проминаючи над тими, хто мав невдовзі лягти трупом, і тими, хто вже ним ліг.

Забачивши барви його колісниці, розпочали погоню.

Зрештою він розвернувся проти них у коридорі пітьми, де звуки битви були притишені, немов далекі. Візничий-Смерть теж спинив колісницю, і суперники втупилися крізь ніч один одному в палючі очі.

— Станеш до бою, Маро? — гукнув Сем. — Чи мусимо загнати тебе, як собаку?

— Нащо ти згадуєш свою рідню, псів і сучок, Ув’язнювачу? — відповів той. — Це ж ти, Калкіне? Це твій пояс. Це твій спосіб воювати. Це твої блискавки разили і друзів, і ворогів. Ти таки якось вижив, га?

— Це я, — мовив Сем, настороживши списа.

— А возом твоїм править божок-стерв’ятник!

Лівиця Смерті піднялася долонею вперед:

— Обіцяю, що помреш, Маро. Як не від Калкінової руки, то від моєї. Як не нині, то іншого дня. Але тепер це й між нами.

Ліворуч від них пульсування в річці все частішало.

Візничий-Смерть пригнувся, і колісниця рвонула на Мару.

Коні Сновійника здибилися й пустили вогонь із ніздрів. Вони стрибнули вперед.

У пітьмі їх знайшли блискучі Рудрині стріли, але на підльоті до колісниці Смерті їх теж відхилило. Вони вибухнули обабіч, на мить зробивши тьмяне освітлення яскравішим.

На відстані, пронизливо скрикуючи, із тупотом мчали слони, яких ракаші гнали рівниною.

Почулося могутнє ревіння.

Мара виріс у велета, а його колісниця зробилася горою. Марині коні, чвалуючи вперед, кожним стрибком долали цілу вічність. Із Семового списа, мовби бризки з фонтана, вилетіла блискавка. Довкола раптом захурделило, і в кістки його ввійшов холод, притаманний не абичому, а міжзоряному простору.

Найостаннішої можливої миті Мара повернув колісницю вбік і зістрибнув із неї.

Вони протаранили їй борт і, поволі опускаючись на діл, почули з-під низу скрегіт.

Ревіння було вже оглушливе, а імпульси світла з річки перетворилися на стале жевріння. Хвиля паркої води линула полем — Ведра вийшла з берегів.

Криків побільшало, зброя й далі брязкала об зброю. У темряві й досі стишено гупали барабани Нірріті, а згори чувся дивний звук — то громова колісниця мчала до землі.

— Куди він дівся? — заволав Сем.

— Сховався, — пролунав голос Смерті. — Але вічно ховатися не зможе.

— Прокляття! Ми виграємо чи програємо?

— Добре запитання. Та відповіді я не знаю.

Води пінилися довкола підбитої колісниці.

— Зможеш її знову запустити?

— Не в цій пітьмі, та ще й посеред води.

— То що ж нам робити?

— Плекати терпіння й курити цигарки.

Він відкинувся й прикурив.

Трохи згодом прилетів один із ракашів і зависнув над ними.

— Ув’язнювачу! — доповів демон. — Нові обложники мають на собі те-що-відганя!

Сем здійняв списа, і з його вістря зірвалася прямолінійна блискавка.

На мить поле освітлило, мовби фотоспалахом.

Усюди лежали мерці. Живі гартувалися купками. Декотрі