Володар Світла - Роджер Желязни

— Спить, Ямо.

— Маєш кров на лиці, брате.

— Потрапив у невеличку пригоду.

— Муруган теж має дещо потовчений вигляд.

— Наслідок тієї самої пригоди.

— Щось тут не так, Куберо. Стривай, я зайду в клітку.

— Стій там, Ямо!

— Локапали локапалам не наказують. Ми — рівні.

— Стій там, Ямо! Я знімаю Ґарудин каптур!

— Не роби цього!

Ямині очі зненацька блиснули, і він повищав у своєму червоному вбранні.

Кубера простягнув гак і зняв каптур із високої голови Птаха. Ґаруда відкинув голову й крикнув ще раз.

— Ратрі! — звелів Яма. — Затіни Гаруді очі, щоб він не бачив.

Яма рушив до входу в клітку. Голову Птаха, мов грозова хмара, оповила темрява.

— Ратрі! — сказав Кубера. — Прибери цю пітьму й огорни нею Яму — інакше все пропало!

Майже не вагаючись, Ратрі зробила, як сказано.

— До мене, швидко! — крикнув Кубера. — Сідай на Гаруду, лети з нами! Ти нам потрібна — дуже!

Вона ввійшла в клітку й зникла з очей, тоді як темрява все ширилася чорнильною плямою, а Яма навпомацки підбирався.

Драбина смикнулася, гойднулася, і ось Ратрі вже на Гаруді.

Тут Ґаруда вереснув і здійнявся в повітря, бо Яма саме дістався його з булатом у руці й рубонув перше-ліпше, на що натрапив.

Довкола них помчала ніч, а Небеса залишилися далеко внизу.

Коли вони сягнули вже неабиякої висоти, склепіння почало зачинятися.

Гаруда поспішив до брами, знову вереснувши.

Вони встигли прорватися, і Кубера підштрикнув Птаха.

— Куди летимо? — запитала Ратрі.

— До Прагну понад Ведрою, — відповів він. — А це Сем. Він досі живий.

— Що сталося?

— Він той, кого шукає Яма.

— А в Прагну він його шукатиме?

— Без сумніву, владарко. Без сумніву. Але докіль знайде, ми зможемо ліпше підготуватися.

У дні, що передували Великій битві, до Прагну збирались оборонці. Кубера, Сем і Ратрі принесли пересторогу. У Прагну вже знали, що проти них піднімаються їхні сусіди, але про наближення небесних карателів ще не відали.

Сем муштрував ті загони, що мали воювати проти богів, а Кубера — проти людей.

Для богині ночі, що про неї казано: «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю», викували чорний обладунок.

А третього дня перед Семовим наметом на рівнині під містом з’явилася вогняна вежа.

— Владар Пекла прибув виконати свою обіцянку, о Сіддгартхо! — мовив голос, що лунав у його голові.

— Тарако! Як ти мене знайшов, як упізнав?

— Я дивлюся на вогні, які й є твоя справжня суть, а не на плоть, що їх маскує. Ти ж знаєш.

— Я гадав, ти загинув.

— Майже. Ті двоє і справді п’ють життя очима! Навіть життя таких, як я.

— Я ж казав. Ти привів свою рать?

— Так, я привів свою рать.

— Це добре. Боги скоро підуть сюди війною.

— Знаю. Багато разів відвідував я Небеса на їхній крижаній горі, а мої шпигуни й досі там. Отож я знаю, що вони готуються сюди прийти. Вони запрошують до битви і людей. Хоч боги й не думають, що потребують людської допомоги, та вважають за корисне прилучити їх до руйнування Прагну.

— Так, це можна зрозуміти, — відказав Сем, вивчаючи великий вир жовтого полум’я. — Які ще звістки маєш?

— Червоношатий наближається.

— Сподівано.

— Собі на згубу. Я маю його подолати.

— На ньому буде відлякувач демонів.

— Тоді я знайду спосіб прибрати відлякувач або вбити його з віддалі. Він буде тут, перш ніж засутеніє.

— Як саме він наближається?

— У летючій машині, не такій великій, як ота громова колісниця, яку ми майже вкрали, проте дуже швидкій. Я не спромігся напасти на нього в польоті.

— Він сам?

— Так, як не зважати на машини.

— Машини?

— Багато машин. У його летючій машині повнісінько дивного устатковання.

— Це може віщувати щось лихе.

Обертова вежа зробилася жовтогарячою.

— Але інші теж наближаються.

— Ти ж казав, він сам-один.

— Це правда.

— То розв’яжи-но мені свою загадку.

— Інші наближаються не з Небес.

— А звідки ж?

— Відтоді, як ти вирушив на Небеса, я багато мандрував туди-сюди світом, шукаючи союзників серед тих, хто теж ненавидить Богів Міста. До слова, я таки намагався врятувати тебе в попередньому втіленні від котів із Канібурри.

— Знаю.

— Боги справді сильні, сильніші, ніж будь-коли.

— Але скажи ж мені, хто йде нам на допомогу?

— Владар Нірріті Чорний, який ненавидить усе на світі, а найбільше — Богів Міста. Тож він шле тисячу неживих, які битимуться на Ведрійських рівнинах. Він сказав, що після битви ми, ракаші, зможемо вибрати собі котрих-будь з уцілілих безтямних, яких він повирощував.

— Я не в захваті від допомоги Чорного, але й не в тому становищі, щоб перебирати. Як скоро вони прибудуть?

— Цієї ночі. Але Далісса буде тут іще скоріше. Я просто зараз відчуваю її наближення.

— Далісса? Хто це?

— Остання з Матерів Страхітливого жеврива. Лиш вона спромоглася втекти в глибини, коли Дурґа й владар Калкін вдерлися до Бані при морі. Усі її яйця розчавлено, і нових їй відкласти незмога, та пекуча сила морського палу й досі в її тілі.

— І ти гадаєш, вона помагатиме мені?

— І нікому іншому. Вона остання зі свого народу. Вона підтримає тільки рівного.

— Знай же, що особа, яку знали як Дурґу, тепер носить тіло Брахми, провідника наших ворогів.

— Так, а отже, ви обоє — чоловіки. Залишся Калі жінкою, Далісса могла б пристати на другий бік. Але вона вже визначилась. Її вибір — ти.

— Це трохи зрівнює сили.

— Ракаші в цей час збирають докупи слонів, буреплазів і великих котів, яких поженуть на наших недругів.

— Добре.

— І скликають вогняних стихійників.

— Дуже добре.

— Далісса вже близько. Вона чекатиме на дні річки й підніметься, коли буде потрібна.

— Перекажи їй вітання, — сказав Сем, повертаючись до намету.

— Неодмінно.

Він опустив за собою запону.

Коли бог смерті злетів із неба на рівнини понад Ведрою, Тарака Ракаш напав на нього в подобі велетенського канібуррського кота.

Але негайно був відкинутий. Яма мав на собі відлякувач, і через це Тарака не міг наблизитися впритул.

Ракаш відступив, скинувши котячу подобу й завирувавши