Володар Світла - Роджер Желязни
— Бо так хочу я.
Тарака Ракаш непокоївся. Пурхаючи понад хмарами, що сунули полуденним небом, він міркував над питаннями могутності. Колись він був наймогутнішим. У дні, що передували Ув’язненню, рівних йому не було. Відтак прийшов Сіддгартха Ув’язнювач. Він знав про нього й раніше — знав як Калкіна, знав як сильного. Рано чи пізно, усвідомлював він тоді, їм доведеться зустрітися, і він матиме змогу випробувати потугу Атрибута, який, за чутками, розвинув Калкін. Того великого, давно минулого дня, коли вони таки зійшлися, коли верховини палахкотіли від їхньої люті, того дня Ув’язнювач переміг. А в їхню другу зустріч, століття по тому, він якимось чином здобув навіть повнішу перемогу. Але він був єдиний, а тим часом ще й пішов із цього світу. Зі всіх створінь Владаря Пекла подолав лиш Ув’язнювач. Затим його силі кинули виклик боги. Колись, іще на початку, були вони слабенькі, приборкували свої неслухняні мутовані здібності препаратами, гіпнозом, медитацією, нейрохірургією — кували з них Атрибути. Та з плином віків ці здібності посилилися. Четверо їх спустилося в Пекло, лише четверо, і вся його рать не спромоглася їх прогнати. Той, котрого звали Шивою, був сильний, але згодом Ув’язнювач його вбив. Так і мало бути, бо Тарака визнавав Ув’язнювача за рівню. На жінку він не зважав. Вона була всього-на-всього жінка, та й потребувала Яминої допомоги. Але владаря Аґні, чия душа була сяйним сліпучим полум’ям, от його він майже боявся. Він пам’ятав, як Аґні прийшов до палацу в Паламаідсу, один, і кинув йому виклик. Спинити його Тарака, хай як старався, не зміг, і бачив, як той зруйнував сам палац силою своїх вогнів. Ніщо в Пеклі теж не змогло його спинити. Тоді Тарака дав собі обіцянку: він має випробувати цю силу, як колись випробував був Сіддгартшину, щоб подолати її чи бути нею ув’язненим. Але так цього й не зробив. Володар Полум’я і сам загинув від руки Червоношатого — того, котрий був у Пеклі четвертим, — що він якимось робом повернув вогні Агні проти нього ж того дня біля Ведри, у битві за Прагну. Це означало, що він був найвидатніший. Бо ж хіба сам Ув’язнювач не застерігав його перед Ямою-Дгармою, богом смерті? Так, той, хто п’є життя очима, був наймогутніший з усіх, що досі лишались у світі. Тарака майже загинув від його сили в громовій колісниці. Якось він почав був випробовувати цю силу, але одразу відступився, бо в тій битві вони були союзниками. Казали, що по тому Яма помер — у Місті. Пізніше казали, що він і далі топче ряст. Подейкували, ніби він як Володар Смерті сам умерти не може, хіба що на власне бажання. Тарака приймав це за факт, знаючи, що це прийняття означає. Воно означало, що він, Тарака, повернеться на південь, на острів із блакитним палацом, де Володар Лиха, Нірріті Чорний, чекає на його відповідь. Він дасть свою згоду. Спершу в Магартсі, відтак — на північ від моря ракаші долучать свою потугу до його чорної сили, руйнуючи один за одним Храми шести найбільших міст південного заходу, заповнюючи вулиці цих міст кров’ю їхніх громадян і безіменними легіонами Чорного, аж доки боги прийдуть їм на порятунок — і знайдуть свою загибель. Якщо ж боги не прийдуть, буде викрита їхня справжня слабкість. Тоді ракаші візьмуть Небеса штурмом, а Нірріті зрівняє Місто з землею; Мильовий Шпиль упаде, склепіння розтрощать, великі білі коти Канібурри розглядатимуть руїни, а павільйони богів і напівбогів укриють полярні сніги. І все це з однієї справжньої причини — ну й щоб розвіяти нудьгу, ну й щоб наблизити останні дні богів і людей у світі ракашів. Хай би де була велика колотнеча, хай би де чинили героїчні подвиги, криваві подвиги, полум’яні подвиги, там, знав Тарака, з’являється він, невідь-звідки з’являється Червоношатий, завжди, адже Образ тягне його до належної йому царини. Тарака знав, що шукатиме, чекатиме, робитиме будь-що так довго, як буде треба, аж доки зазирне в чорні вогні, що горять за очницями Смерті...
Брахма втупився в мапу, потім знову глянув на кришталевий екран, навколо якого обкрутився бронзовий наг із власним хвостом у зубах.
— Горить, жерче?
— Горить, Брахмо... Увесь складський квартал!
— Накажи людям гасити полум’я.
— Вони вже це роблять, о Велеможний.
— То чого ж ти мене цим турбуєш?
— Через страх, о Великий.
— Страх? Страх перед чим?
— Перед Чорним, чиє ім’я я не смію казати у твоїй присутності, чия сила все росла й росла на півдні, який панує над морями, відрізаючи шляхи купцям.
— Чому ти боїшся казати переді мною ім’я Нірріті? Я знаю про Чорного. Гадаєш, це він розпочав пожежі?
— Так, о Великий. Чи то пак якийсь мерзотник, якому він заплатив. Поговорюють, що він прагне відрізати нас від решти світу, виснажити наш добробут, знищити наші запаси й ослабити наш дух, бо планує...
— Ясна річ, загарбати вас.
— Ти сам це сказав, о Могутній.
— Може, і так, мій жерче. Та скажи-но, невже ти вважаєш, що в разі нападу Володаря Лиха твої боги тебе не підтримають?
— Навіть і думки такої не було, о Найможніший! Ми просто хотіли нагадати тобі про таку ймовірність і поновити наші безперестанні благання щодо ласки й божественного захисту.
— Ти висловився зрозуміло, жерче. Не бійся.
Брахма припинив зв’язок.
— Він нападе.
— Звісно.
— Цікаво, наскільки він сильний? Ніхто точно й не знає наскільки, Ґанешо. Чи хтось таки знає?
— Ти мене питаєш, владарю мій? Свого скромного політичного радника?
— Я тут більше нікого й не бачу, скромний боготворцю. Чи знаєш ти когось, хто міг би мати відомості?
— Ні, владарю. Не знаю. Того паскудника всі уникають, ніби він — справжня смерть. Загалом беручи, так і є. Як тобі відомо, ті троє напівбогів, що їх я посилав на південь, не вернулися.
— Вони — як там їх звали? — теж були сильні, еге ж? Як давно це було?
— Востаннє — рік тому, коли ми послали нового Аґні.
— Так... Утім, він був ще не досить вправний, усе користався запалювальними гранатами... але таки сильний.
— Хіба що духом. Коли богів меншає, хоч-не-хоч обходишся напівбогами.
— Узяти б ото громову колісницю, як у давні дні...
— У давні дні громової колісниці не було. Владар
