Володар Світла - Роджер Желязни

— Смертобоже! — вибухнуло в Яминій голові. — Пам’ятаєш Пекло?

Зараз же смерч засмоктав каміння, жорству й піщаний ґрунт і пожбурив у Яму, який на це лиш загорнувся в плащ, захищаючи очі його краєм.

Трохи згодом лютування вщухло.

Яма й не ворухнувся. Земля навколо була всіяна уламками, але поруч із ним не було жодного.

Яма опустив плащ і зиркнув на вихор.

— Що це за чари? — пролунали слова. — Як це ти й досі стоїш?

Яма й далі пильно дивився на Тараку.

— Як це ти й досі крутишся? — спитав він демона.

— Я — наймогутніший із ракашів. Я вже витримував твій смертозір.

— А я — наймогутніший із богів. Я вистояв перед твоєю пекельною раттю.

— Ти — лакиза Тримурті.

— Помиляєшся. Я прийшов, щоб стати тут на бій проти Небес — в ім’я акселераціонізму. Велика моя ненависть, і я приніс зброю, яка допоможе проти Тримурті.

— У такому разі, гадаю, мушу поки що відмовити собі в задоволенні битися з тобою далі...

— Я б уважав це за доречне.

— І ти, без сумніву, бажаєш бути проведений до нашого вождя?

— Я й сам дорогу знайду.

— Тоді — до нової зустрічі, владарю Ямо...

— Бувай, ракашу.

Тарака підпаленою стрілою шугонув у небо й зник з очей.

Одні кажуть, що Яма розплутав справу ще у велетенському пташнику, посеред пітьми й посліду. Другі — що він відтворив перебіг Кубериних думок трохи по тому за допомогою стрічок у Неозорому чертозі смерті. Хай там як, увійшовши в намет на рівнинах понад Ведрою, людину всередині він привітав на ім’я Сем. Той поклав руку на свою шаблю й повернувся обличчям до прибульця.

— Смерте, ти випереджаєш битву, — зауважив він.

— Дещо змінилося, — сказав Яма.

— Що саме?

— Позиція. Я прийшов сюди протистояти волі Небес.

— Як саме?

— Крицею. Вогнем. Кров’ю.

— Чому така зміна?

— На Небесах улаштовують розлучення. І зради. І ганьбу. Панія зайшла задалеко, і тепер я знаю причину, владарю Калкіне. Я не поділяю твого акселераціонізму, але й не відкидаю його. Для мене важить одне: це єдина сила у світі, що протистоїть Небесам. Розуміючи це, я приєднаюсь до тебе, якщо приймеш мій меч.

— Приймаю твій меч, владарю Ямо.

— І я здійму його на будь-кого з небесної орди, за винятком самого Брахми, проти якого я не стану.

— Згода.

— Тоді дозволь послужити твоїм візничим.

— Дозволив би, та не маю бойової колісниці.

— Я привіз її — дуже особливу. Довгенько я над нею працював, і вона досі не завершена. Але вистачить і такої. Проте мушу скласти її вночі, бо битва почнеться вже на світанку.

— Десь так я й думав. Ракаші попередили мене про маневри поблизу.

— Так, я бачив їх із повітря. Основний удар має бути з північного сходу, з рівнин. Боги прилучаться пізніше. Але, без сумніву, будуть атаки з усіх напрямків, зокрема й із низу річки.

— Річка під контролем. На дні там чекає Далісса Жеврійка. Як прийде час, вона збурить могутні хвилі, закип’ятить їх і вихлюпне з берегів.

— Я думав, із жеврійками покінчено!

— Так. Окрім неї. Вона — остання.

— Як я розумію, за нас битимуться ракаші?

— Так, і ще дехто...

— Хто саме?

— Я прийняв допомогу — тіла без тями, цілий безтямний полк — від владаря Нірріті.

Ямині очі звузилися, ніздрі — роздулися.

— Це не добре, Сіддгартхо. Рано чи пізно його доведеться знищити, і геть не добре бути в боргу перед кимось, як він.

— Знаю, Ямо, проте я у відчаї. Вони прибудуть цієї ночі...

— Якщо, Сіддгартхо, ми переможемо, повалимо Місто Небесне, зруйнуємо стару релігію, звільнимо людство для промислового поступу, опір усе одно буде. Тоді доведеться битися із самим Нірріті, який усі ці століття дожидався загибелі богів, і подолати його. Або так, або ж усе повториться знову — а Боги Міста, чинячи кривди, хоча б певні межі пристойності мають.

— Гадаю, він прийшов би нам на поміч і без запрошення.

— Так, але запросивши його — чи то пак приставши на його пропозицію, — ти йому завинив.

— Тоді мені доведеться давати раду цій ситуації, коли вона постане.

— Це, мабуть, політика. Але мені таке не до вподоби.

Сем налив їм солодкого й темного прагнійського вина.

— Думаю, Кубера буде радий тебе побачити, — сказав він, простягаючи келих.

— Що він поробляє? — спитав Яма, прийнявши вино й вихиливши його одним замахом.

— Муштрує війська, знайомить тутешню вчену братію з двигуном внутрішнього згоряння, — відказав Сем. — Навіть якщо ми програємо, декотрі можуть вижити й піти деінде.

— Щоб із цього була хоч якась користь, їм треба знати більше, ніж конструкцію двигуна...

— Він уже аж захрип від багатоденної балаканини, а писарі знай собі нотують — геологія, гірництво, металургія, нафтохімія...

— Було б у нас більше часу, я б допоміг. Хай там як, навіть якщо десять відсотків збережеться, і того може вистачити. Не завтра, не післязавтра, але...

Сем допив вино й знову наповнив келихи.

— За завтра, візничий!

— За кров, Ув’язнювачу, за кров і за вбивство!

— Пролитися може й наша кров, смертобоже. Але нехай — аби лиш і досить недругів прихопити...

— Я, Сіддгартхо, померти не можу — хіба що на власне бажання.

— Як так, владарю Ямо?

— Дозволь Смерті мати свої таємнички, Ув’язнювачу. Може, я й не захочу вдатися до того привілею в цій битві.

— Як скажеш, владарю.

— За твоє здоров’я і довголіття!

— Навзаєм.

Світанок дня битви зарожевів, немов щойно вкушене дівоче стегно.

З-понад річки несло туманець. Божий Міст виблискував золотом на сході, тьмянішаючи, заглиблювався з протилежного боку в утікачку-ніч і половинив небеса, ніби палючий екватор.

Воїни Прагну чекали під містом, на Ведрійській рівнині. П’ять тисяч чоловік із мечами й луками, штихами й пращами. Тисяча зомбі стояла в передніх лавах під проводом живих десятників Чорного, які скеровували кожний рух підлеглих барабанним боєм, а над шоломами їхніми, мовби зміїстий дим, звивалися від вітерцю чорні шовкові шарфи.

П’ять сотень списників трималося в ар’єргарді. Срібні циклони — ракаші — висіли між небом і землею. Де-не-де в напівосвітленому світі чути було рик якоїсь бестії з джунглів.