Калькуляція зірок - Мері Робінетт Коваль
Хоч я хотіла повернути йому образу, він мав рацію.
— Я шкодую. Я не думаю…
— Ні. Ви цього не робите. Ви ніколи цього не робите. Ви просто йдете за тим, до чого прагнете, і відправляєте у пекло кожного, хто стоїть на вашому шляху. — Він повернувся і рушив у бік центру управління місіями.
Бенкоскі видав довгий низький свист.
— Що це було?
— Він мене ненавидить.
— Я знаю. Я мав на увазі, чому? — Астронавт був довгастий і стояв з напівнахиленою головою, ніби намагався заглянути у мій мозок. — Людей, яких він ненавидить, не так багато.
— Я… — ми знаємо один одного ще з війни. — я похитала головою. Не було би нічого хорошого, якби я розказала йому. Я пішла назад до своєї Сессни, щоб відкотити її далі. — Не має значення. І він проклятий хороший пілот, це зараз все, що важливо, так?
Бенкоскі знизав плечима і пішов за мною до літака. Він зайняв місце з іншого боку.
— Я бачив кращих.
— Кращих за себе? — Я притулилася повною вагою тіла до крила літака.
Він посміхнувся, навіть з запахом диму, що наповнював повітря, і допоміг мені штовхати.
— Ви це знаєте.
Після того як ми закотили літак всередину, Бенкоскі порівнявся зі мною, і ми пішли до центру управління місіями. Пошарудівши в кишені, він вийняв маленький чорний блокнот, які носили більшість космонавтів.
— Скажіть… моя племінниця бачила вас на шоу містера Чарівника. Є якийсь шанс, що я можу отримати для неї автограф?
— Звичайно. — Мій живіт збурився, коли я взяла його ручку і поставила свій підпис на чистій сторінці. На обрії палав світ.
* * *Натаніель залишився на ніч у Центрі Контролю. У крилі були кімнати для екіпажів, і він вирішив поспати там. Але мене відправив додому. Я думаю, що він спав приблизно стільки ж, скільки і я, тобто не спав взагалі.
Коли я приїхала на роботу, то пішла по залу до його кабінету, несучи йому свіжий одяг. Кожен, кого я минала, мав вигляд солдата з окопів на війні. Їх обличчя були знервованішими і суворішими, ніж трьома днями раніше.
Я постукала у двері Натаніеля, навіть якщо вони були відчинені, щоб не застати його зненацька. Його світле волосся стирчало у всі боки, як стіг сіна, а темні кола обвели очі — я побачила це, коли він підвів голову.
— Дякую.
— Ти снідавв? — Я поклала чисту сорочку на спинку його стільця.
На столі лежав рулон телеметричних показань. В одній руці він мав олівець, яким опускався по списку цифр. — Я не голодний.
— Кафетерій відкритий.
— Я не… — М’яз у куті щелепи затикав, коли він зупинився…голодний.
— Гаразд. Вибач. — Я повернулася до дверей. Я щойно хотіла допомогти. Але зараз я була зайвою.
Натаніель зітхнув і опустив голову так, що підборіддя майже лягло на груди.
— Почекай. — Протерши рукою по очах, він встав, закривши рукою частиною обличчя. — Ельма, я не злий на тебе. Вибач. Я недалекий і грубий, і я… Ти зачиниш двері?
Я кивнула, потягнувши двері. Коли замок клацнув, Натаніель видав величезне зітхання і опустився у своє крісло.
— Я нездара.
— Чому ти не перервешся?
— Тому що… всі хочуть знати, що сталося. А я не знаю — Він кинув олівець на стіл. — Не знаю. Офіцер, який відповідає за безпеку, повинен був дати команду на знищення, коли ракета зійшла з курсу, але він цього не зробив. І я не знаю, чому і що спалахнуло в першу чергу, а я повинен знати.
Я обійшла стіл і стала за ним. Поклавши руки на його плечі, я схилився, щоб поцілувати маківку його голови. Волосся пахло потом і сигаретами.
— Ти взнаєш.
Ні. Ні, це був не сигаретний дим. Це був сморід палаючої ферми. Натаніель похитав головою, і м’язи під моїми руками смикалися від його рухів.
— Мабуть буде урядове розслідування.
Я втиснула великі пальці в його напружені м’язи, і він забурчав. Працюючи маленькими натисками, я всю свою вагу приклала до нього.
— Паркер цікавився, як довго вони будуть стояти.
— Потрібні місяці, щоб все проаналізувати. — Він потер чоло.
— Нам також доведеться відкласти запуск на Місяць.
Місячний пуск не планував використовувати однотипні ракети, тому ця невдача не повинна була вплинути на програму. З іншого боку, у ракет не повинно було бути вад. Плюс до того, орбітальна платформа зіткнеться із втратою корисного навантаження.
Натаніель прочистив горло, і м’язи на його потилиці знову натягнулися.
— Скажи… Ельма?
— Я тут.
Він через силу ковтнув.
— Я не думаю, що зможу… Я думаю, що мені доведеться залишитися тут наступні пару місяців.
— Я розумію. — Будь-який шанс, який я мала, щоб змусити його взяти відпустку, зараз був майже рівний нулю. Я скривилася. Я хотіла покарати Паркера за те, що він цікавився, скільки часу він буде "заземлений", а сама хвилювалася через відпустку. Я була аморальною.
— Це означає, що я не зможу поїхати на бар-міцву твого племінника.
