Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
Клайд знову помчав до того місця, де вони втрьох бачили, як загинув чорний скунс. Може, метеорит уже змило, адже й звідси вже чути, як гуркотить, кипить вода в річці. Ось і скелястий виступ, звідки видно метеорит…
Він лежав під тим самим великим кедром. Чорні боки метеорита, омиті дощем, виблискували і цим виділялися серед звичайних жовтих і сірих валунів. І фіолетова плісень, яку чітко було видно в бінокль, що його Клайд нетерпляче притиснув до очей, залишалася такою ж, хоч її листя, схоже на папороть, чомусь неначе похилилося, зморщилося, побуріло. Чому це? Що сталося з плісенню?
Спочатку на це не було відповіді. Але, вдивляючись далі в плісень, Клайд помітив, що її листя морщилося й поникало лише з того боку, де метеорит обмивало хвилями річки. Так, вода, від гудіння й гуркоту якої дзвеніло у вухах, сильно піднялася, її річище, яке ще зовсім недавно проходило посеред яру, тепер розлилося на весь простір між схилами; вода бурхала й скипала, з люттю кидаючись на крупні валуни, яких ще не знесла її стрімка течія. Річка підкрадалася своїми хвилями, що набігали на берег, і до чорного метеорита, майже облизувала його краї і кедр, під яким він лежав, але сердито відкочувалася назад, — і знову підступала до нього, немов намагаючись зіштовхнути й понести метеорит разом з іншими валунами.
Один бік метеорита вже занурився у воду, — той самий, де листя плісені похилилося, хоч з другого боку, там, де води не було, листя підносилося вгору так, як і раніше. Виходило, що вода згубно впливала на фіолетову плісень, подумав Клайд, хоч це й суперечило всім законам земного існування… Та зрештою, хіба ця космічна плісень не суцільна загадка? Те, що корисно для земних рослин, на неї впливало згубно, і звичайна вода діяла на неї, можливо, як отрута… Іншого пояснення не було.
А коли це так, тоді все дуже просто: треба тільки, щоб метеорит разом з плісенню опинився у воді! Клайд аж захлинувся від такої думки. Справді, коли б плісень змило водою, коли б хвилі річки знесли метеорит разом з іншими валунами… Проклята фіолетова плісень уже не загрожувала б нікому, вода знищила б її… Коли б!
«Та надто вже постарався Коротун, — засмучено подумав Клайд, — надто далеко від води Джеймс відтягнув свою безцінну знахідку, щоб сталося це «коли б»! Та невже ж вода більше не підніметься, не змиє цей клятий метеорит?..»
Клайд знову підвів голову. Крізь мокре гілля він побачив посвітліле небо. Дощ перестав, ручаї ще збігали зі схилів, але не було надії, що рівень води в річці підніметься настільки, щоб знести метеорит. Що ж тоді робити?..
Клайд кілька разів вдихнув повітря. Запах фіолетової плісені ледве чутний. Та це й зрозуміло: вітер дув від Клайда.
Метеорит лежав уже краєм у воді. «Але, якщо дощу не буде, вода почне спадати… Що ж тоді? Річка, слід думати, вже прийняла в своє річище найбільші потоки дощової води з гір, звідки й прийшла злива. Незабаром з’явиться сонце. Це особливість долини, розташованої поблизу гір».
Клайд ще раз зміряв на око відстань між виступом, на якому стояв, і метеоритом. Метрів десять, не більше. І він лежить на горбку, на підвищенні біля кедра. Прямо під ним плюскоче спінена річка. «Якщо його зіпхнути у воду, течія підхопить і понесе разом з іншими валунами, спробуй відшукай його потім! Але як зіпхнути?
А якщо вистрелити в метеорит з мисливської рушниці Фреда? Каміння полетить прямо у воду. Разом із своєю плісенню… Ні, не годиться. Дріб з рушниці рознесе плісень, і вона загубиться серед валунів та гальки. Лишається тільки зіпхнути метеорит у воду. Навіть Едісон з Ейнштейном не придумали б іншого виходу», — спробував пожартувати Клайд.
— Отож, вирішено: у воду! — наче переконуючи себе, голосно сказав він. І тут-таки знизав плечима: ніколи досі він не розмовляв з собою вголос. Звідки це в нього?..
Треба знайти добрячу, дуже довгу жердину… щоб, стоячи на виступі, упертися в метеорит і зіпхнути його у воду. Правда, це ціла щогла для яхти, та ще й тримати її доведеться за один кінець, оперуючи другим. Чи справиться він? Все одно треба спробувати, а не гаяти час дарма.
Він іще раз поглянув на метеорит, знову перевіряючи відстань. І, вже не оглядаючись, рішуче пішов до галявини з палатками. Треба взяти сокиру, вирубати жердину. Клайд глянув на годинник і здивовано свиснув: незабаром друга!
… Але минула вже третя година, коли Клайд повертався до знайомого виступу. Праця втомила його. Зате він тягнув за собою довгий стовбур молодого клена приблизно потрібного розміру. На плечі у Клайда висіла фляга з водою, навколо пояса був зав’язаний вузлом рушник.
Він насилу втягнув стовбур на виступ, поклав його на каміння і з прихованою надією поглянув на метеорит: чи не підійшла часом вода ближче до валуна?.. Ні, вона вирувала навколо метеорита, але не зрушила його з місця.
«Ну що ж, доведеться починати», — вирішив Клайд, беручись за свою кленову зброю.
Він обережно узявся за середину важкої жердини й почав спускати її до метеорита. Проте робити це було дедалі важче. Жердина вже на половині шляху виявилася такою важкою, що Клайд ледь тримав її руками, налягаючи всім тілом. На хвилину він спинився: та будь же ти проклята, він і справді навряд чи втримає її! Ще, чого доброго, потягне його за собою. Він просунув її ще на кілька сантиметрів далі — до метеорита. Жердина гойднулася, кінець її піднявся вгору, тягнучи за собою і Клайда. Ще мить — і жердина полетіла вниз. Вона глухо вдарилась об валуни. А Клайд, добряче вилаявшись, ледве втримався на ногах.
Він стояв і тупо дивився на метеорит, на жердину, знайдену ним з такими труднощами. Злість і відчай охопили його. Стільки працювати — і нічого не досягти! А час іде, ще трохи — і вода в річці почне спадати, тоді вже не зробиш і цього. Мине день-два,
