Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
Від обурення Фред навіть сплюнув.
А це базікання про якусь багату людину, що її можна, мовляв, порішити, тільки побажай цього, і все її багатство залишиться тобі? Хіба можна ставити таке ідіотське запитання? Якщо все тишком-нишком, про що тут говорити? Справжня спритна людина на біржі пускає по світу з торбою за плечима сотні дрібних власників акцій. Адже це чистий бізнес, і так їм і треба, якщо лізуть грати на біржі, не знаючи, що й до чого. Дрібна рибчина, про яку й думати нічого. Великі діла вершать біржові акули, — і хіба хтось докоряє їм за це? Тільки потім заздрять великому кушу й захоплюються їхньою спритністю. «Ну, заждіть, я ще покажу себе, якщо вийде діло з фіолетовою плісенню», — злорадно подумав Фред, люто кидаючи гілки у напівзгасле багаття. Тонкі, майже невидимі язички вогню лизнули сухе гілля й відразу перетворилися на пекуче полум’я, що охопило все вогнище. Воно було таким палючим, що Фред відсунувся, примружуючи очі й затуляючи їх рукою.
«Так, це буде здорово, якщо з плісенню все вийде добре, — знову подумав він. — А чому б могло бути інакше? Справа така вірна, що за неї просто ухопляться. Хто? Перша-ліпша крупна компанія, яка зацікавлена у великих урядових замовленнях». Слава богу, в нього неабиякі зв’язки — головним чином, з енергійними рекламними агентами, що працюють на такі компанії. Певна річ, доведеться поділитися й з ними, задарма тільки місяць світить та зірки сяють. А щодо решти — плати, братику, плати й не скупись принаймні на обіцянки. Що ж, якщо Клайд виходить з діла, тим краще: Фред Стапльтон справиться й сам, зате прибутки не доведеться ні з ким ділити. Дуже добре! Загалом все гаразд: і те, що Клайд Тальбот усувається, і те, що Джеймс-Коротун не заважатиме операції, адже він напевно теж заперечував би проти продажі плісені. І з ним важче було б домовитись, що не кажи, він знайшов і відкрив усю цю плісень. Але його немає, і все значно простіше…
Фред Стапльтон посміхнувся: «Цікаво, як поставилися б до таких його думок Клайд і Меджі? Мабуть, вони б здалися їм жахливими: отака, мовляв, черствість! А при чому тут черствість? Просто діловий розрахунок без всяких сентиментів. Звичайно, шкода Джеймса Марчі, він був усе-таки добрим хлопцем, трохи схибленим на науці, але це нікому не шкодило. Сумно, та що поробиш, якщо він загинув. Не сльози ж проливати, як Меджі, і не шукати якихось туманних вказівок у щоденнику Коротуна — що і як робити з плісенню. Все це дурниці, ліричні зітхання. Справа вимагає того, щоб до неї ставилися серйозно, по-діловому.
І потім: чого варті всі заперечення Клайда, якщо фіолетова плісень справді виявиться засобом для чистої війни? Раз — і немає нічого, ані трупів, ні поранених, усе зникло, розчинилося в повітрі! Та це ж просто геніальне відкриття, яке буде кращим, ніж атомні й інші бомби. Кажуть, що льотчики, які скидали перші бомби на Хіросіму й Нагасакі, потім збожеволіли. Докори совісті їх, бачите, замучили. Гаразд. А от той, хто провадив усю роботу з підготовкою атомної бомби, цей Оппенгеймер, — не збожеволів і навіть одержав премію від президента. Премії від президента я, звісно, не матиму, та мені її й не треба, — тверезо розсудив Фред, — вистачить і грошей, які я зароблю на плісені. Але моя ідея- це також безумовне посилення військової могутності Америки, тут ніхто не заперечить. І зробить це Фред Стапльтон, чорт забирай! Зробить без усяких докорів совісті й інших інтелігентських вибриків. Як Оппенгеймер, братці-кролики! Тільки б нічого не завадило, — раптом стурбовано подумав Фред. — Втім, що може завадити? Метеорит з плісенню лежить там, на березі. Його ніхто не торкнеться, навіть не зачепить. А якщо хтось і торкнеться, так йому вже безсумнівно не поздоровиться. І Клайдові це також зрозуміло. Як кажуть, тут і в нього руки короткі. Звичайно, треба все робити швидко, не відкладаючи ані на годину. Завтра по дівчисько прийде машина. Вона забере й мене. Якщо Клайд схоче, так і його теж, це справи не міняє. Метеорит з плісенню все одно залишиться на березі, чекатиме, поки ми повернемося сюди з усім обладнанням і протигазами… ні, краще, мабуть, зі скафандрами, щоб було надійніше. Гаразд, ці вчені що-небудь там вигадають. І тоді — до лабораторії, дорогий метеоритику! Ніщо не може завадити, — остаточно вирішив Фред Стапльтон. — Все складається чудово!»
Він, було, вже підвівся, щоб іти спати, з жалем поглядаючи на вогонь багаття, що поширював навколо приємне, тепло й пострілював гарячими іскрами, як помітив темну постать, що повільно наближалася до нього з сутіні від палаток. Це була Меджі Бейкер. Фред не міг стримати незадоволення: зараз, коли він уже все обміркував і вирішив, йому зовсім не хотілося знову починати розмов, од яких, він твердо знав, ніщо не зміниться, як від проповідей Армії Спасіння. «Чорт, — подумав він, — треба було піти хоч на кілька хвилин раніше!» Він сів, демонстративно потягнувся і, краєм ока поглянувши на Меджі, лінькувато й сонно промовив:
— Страшенно хочеться спати… піду, мабуть… — і широко позіхнув.
У миготливому світлі вогнища обличчя Меджі здавалося напруженим і зосередженим. Вона щільніше загорнулася в пальто, мерзлякувато ховаючи підборіддя у піднятий комір. Зупинившись перед Фредом, вона спитала немов ненароком:
— А Клайда немає? Він пішов?
— Уже давненько, — так само лінькувато відповів Фред.
— Спати?
— Не знаю. Може, десь бродить. Пошукай його. А я піду під ковдру, там, мабуть, тепліше. Бувай, дитинко! — Фред звівся на ноги. Але не встиг він зробити й кроку, як його спинив настійливий голос дівчини:
— Зажди, Фред. Мені треба тобі щось сказати.
«Ну от, починається», — із злістю подумав Фред. Так чи інакше, він повернув голову до неї й сухо спитав:
— Що саме? Мені, бач, хочеться спати, й різні душевні розмови зараз
