Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
Якби Фред відповів їй таким тоном раніше, Меджі відразу знітилася б і замовкла. Але цього разу їй було байдуже його зневажливе ставлення. Нехай так, вона мусить, мусить сказати все, що думає!
— Душевних розмов не буде, Фред. В усякому разі, таких, як ти гадаєш. У цьому розумінні все ясно.
Фред здивовано глянув на неї. «Вона навіть говорить моїми словами. Ну, гаразд, давай далі, дитинко! Коли тобі ясно, так мені тим паче», — ледь не зірвалося в нього з язика, але він своєчасно стримався: навіщо загострювати відносини? І іронічно зауважив:
— Ну й чудово. В чому ж тоді справа?
Очі Меджі несподівано для неї самої наповнилися слізьми. Коли б він хоч тепер відповів їй не з такою підкресленою сухістю, не так брутально! Адже вона, незважаючи ні на що, мимоволі чекала від нього хоч якогось лагідного слова, яке хоч би щось з’ясувало. Як добре, що в сутіні не видно дурних, зовсім зайвих сліз, що підступили до очей і від яких у горлі виникає душний клубок і так важко говорити… хоч би він не помітив цього…
— В чому ж справа? — повторив Фред Стапльтон, наче потішаючись над нею.
Сльози раптом висохли на очах Меджі, коли вона, більше не вагаючись, сказала:
— Ти збираєшся продати фіолетову плісень Джеймса? Продати, щоб вона губила людей, як уже погубила його самого? Цього не буде! Не буде, розумієш?
Спочатку Фред Стапльтон сторопів. Надто вже рішучі були слова Меджі. Але він одразу оволодів собою. Дівчисько збирається втручатися в серйозні справи? Ну й ну, просто неймовірно! З вишуканою ввічливістю він промовив:
— Було б дуже мило з вашого боку, міс Бейкер, коли б ви зробили мені ласку й сказали, яке ви маєте відношення до всього цього? І, до речі, за яким правом ви, коли я не помиляюся, збираєтеся заборонити мені займатися справами, що ні в якій мірі вас не стосуються?
— Перестань кривлятися, Фред, — спинила його дівчина. — Ти прекрасно знаєш, що тут справа не у взаєминах і не в забороні. Я певна, що й Джеймс Марчі заперечував би проти цього…
— Але, бачте, міс Бейкер, Джеймса Марчі, на жаль, немає.
— Зате є Клайд, який теж проти продажу цього відкриття!
— Наскільки я пам’ятаю, ви пішли саме під час нашої розмови з Клайдом, пославшись на сильний біль голови? Чи не так?
— Пішла, бо не могла слухати твоєї пропозиції. Це було жахливо.
— Отож, міс Бейкер, ви підслуховували нашу розмову? Це, звісно, недозволений вчинок для вихованої дівчини, — засмучено похитав головою Фред Стапльтон.
— Навіщо це блюзнірство? — обурено сказала Меджі. — Мені не треба було підслуховувати, Клайд говорив надто голосно, і я все чула. І знову тобі заявляю, що й Джеймс не дозволив би…
— Я вже сказав вам, міс Бейкер, що Джеймса Марчі, єдиного, хто міг би дозволяти чи не дозволяти, на жаль, немає…
— Не на жаль, а на твоє задоволення, — вихопилося у дівчини, яка втрачала терпіння. — Ти такий жорстокий і черствий, що для тебе існують у житті лише твої махінації, і нічого більше. І ти радий, радий, що Джеймса немає, бо ти можеш скористатися з цього!..
— Ану, перестань базікати, гуско! Чуєш?
Фред Стапльтон вирішив, що з нього вже досить таких розмов. Дівчисько знахабніло, і його слід провчити, щоб воно не вплутувалося в справи, в яких нічого не розуміє. Його голос задзвенів різко й хльостко, наче то свистіли удари батога, і Меджі з кожною фразою мимоволі відступала назад.
— Ти насмілюєшся про щось говорити? Приїхала сюди, щоб обплутати мене, а коли з цього нічого не вийшло, бо ти мені набридла, — чуєш, набридла! — ти вирішила спіймати на гачок хоч бідолаху Коротуна. Крупна риба вислизнула, так хоч би дрібноту спіймати, так?
— Фред… — з жахом підняла руки, відступаючи, Меджі. Але той не бачив нічого, захоплений своєю тирадою.
— Добре задумано, — продовжував він хльостати її. — Бідолаха й не помітив, як вклепався. Навіть любовні листи писав, ах, ах! А хто його погубив? Ти, і тільки ти!
— Фред, як ти можеш?..
— Коли б Коротун не взявся доводити тобі, який він розумний, не намагався б посилювати дію плісені, так він і зараз був би живий і здоровий. Ти погубила його, бо гралася з ним, наче з хлопчиськом, щоб спіймати його у твої диявольські тенета.
— О Фред, облиш… бога ради, що ти говориш?
— А коли він загинув, ти, звичайно, дуже плакала. Як же, і тут зірвалося! Втім, ти все ж таки швидко збагнула, — і тут, визнаю, я й сам допоміг тобі, не підозрюючи нічого! — що від Коротуна залишилася спадщина. І заповзятлива Меджі Бейкер пробує вплинути на Фреда, щоб потім накласти чарівну лапку на метеорит Джеймса-Коротуна й заграбастати гроші, продавши його нишком-тишком, чи не так? Дудки, не вийде!
Меджі не витримала. Вона безпорадно опустилася на землю й закрила обличчя руками. Але до неї ще долинали страшні обвинувачення:
— Спритно задумано, дівчинко! Та я не такий дурний, щоб не розкусити твоїх хитрощів. І не такий бовдур, як довірливий Коротун. Мене дістати — в тебе руки короткі. І не подумай базікати комусь про метеорит і фіолетову плісень! Я для того й їду з тобою, щоб перешкодити твоїм хитромудрим планам. Тільки спробуй заговорити з кимсь про цю справу. Я з тобою церемонитися не буду. Зрозуміла?
Він подивився на дівчину, яка була вже не в силах заперечувати йому, і задоволено хитнув головою. Меджі низько схилила голову на руки і гірко, відчайдушно плакала.
«Доза ліків, мабуть, надто сильна, — подумав Фред, — але краще більше, ніж менше. В усякому разі, дівчисько вже не заважатиме ані йому особисто, ані його справі. Що й треба було довести».
Насвистуючи мотив якоїсь пісеньки, Фред пішов до палатки. Тепер він і справді відчув, що саме час поспати. Міркування про власні плани й розмова з Меджі
