Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
— А як же бути з вашою космічною плісенню, Джеймс? — згадала вона. — Фред хоче продати її. Для війни. А Клайд не хоче. І я теж.
Джеймс Марчі ледве помітно всміхнувся:
— Найголовніше, Меджі, що ви й Клайд проти цього. І перешкодите йому зробити злочин. А все інше не важливо. Головне, бути людиною, для якої гроші не найдорожче в житті. Гроші, звичайно, потрібні, але не в першу чергу. А для Фреда гроші насамперед. Заради них він ладен робити все що завгодно. Навіть убивати.
Він на мить замовк. Меджі слухала його тихі слова, що западали в душу, і їй здавалося, наче Джеймс говорить те ж саме, що вона передумала за цей час сама, тільки що не змогла б висловити так ясно. Їй ставало легше, немов серце звільнилося від важкого тягаря, і гіркі сумніви, які мучили її, відійшли геть, лишаючи місце бажаному, приємному спокою.
— Це ви теж скажіть Клайдові, Меджі, — зовсім уже тихо, наче легкий подув вітерця, шелестіли майже нечутні слова Джеймса. — І пам’ятайте, що я дуже кохав вас, кохав завжди, з тієї самої хвилини, коли вперше побачив… кохав… — Голос його зовсім завмер, немов Джеймс кудись відступав, зникав. Ще раз Меджі почула вже тільки відголосся чудового слова: — Кохав…
І розплющила очі, ще не розуміючи нічого: такий живий був перед нею Джеймс Марчі, його голос, його обличчя, його привітні слова. Вона навіть стиха покликала:
— Джеймс!..
У палатці панувала тиша. І було так само темно, як і раніше, тільки трохи виділявся блакитнуватий квадратик пластмасового віконця. Тоді Меджі зрозуміла, що все це їй приснилося: і Джеймс Марчі, й задушевна розмова з ним. Засмучена, вона довго дивилась у темряву: сон був такий приємний і зовсім не страшний, хоч вона й бачила у сні людину, яка вже не жила. Навпаки, цей сон заспокоїв її. Віщий сон! Як усе це дивно: адже Джеймса вже немає, а він говорив з нею, наче живий. Він казав, що кохає її… кохає… Утретє вона вже не повторила цього, а тільки всміхнулась од відчуття цілковитого, всеосяжного спокою, який огорнув її. І відразу ж заснула міцно й глибоко…
А ранком Меджі прокинулась від незвичного шуму. Їй здалося, що хтось наполегливо стукає в полотняні стінки палатки. Через кілька секунд вона збагнула, що це йде дощ, який немов збирався з силами вже другий день і нарешті вирвався з сірої пелени, що затягла небо. Пластмасовим віконцем палатки безперервними струмочками стікала вода. Клайд Тальбот кликав її:
— Меджі, час вставати й збиратися. Приїхала машина.
— Як, хіба вже так пізно? — здивувалася вона.
— Не дуже, але вже одинадцята година. Ви сьогодні заспали, мабуть, через дощ.
— Ой Клайд, якби ви знали, що мені снилося! — згадала Меджі. — Зайдіть у палатку, я вам розповім, доки складатиму речі!
Із стенографічною точністю вона описала йому свій дивовижний сон, згадуючи найменші деталі розмови, що врізалися їй в пам’ять так, наче вона справді говорила з Джеймсом Марчі. Клайд уважно слухав, не перебиваючи жодним словом. А коли вона скінчила, сказав:
— Сон вас заспокоїв, Меджі, і це дуже добриє. А те, що говорив вам у сні Джеймс, ішло цілком від вас самої.
— Я не розумію, Клайд. — Очі Меджі стали круглими від здивування. — Як від мене самої? Адже він говорив дуже важливі речі, до яких я й не додумалася б…
Клайд трохи посміхнувся.
— А ось ви перевірте. Ви запитували Джеймса про те, що давно вже вирішили самі, тільки не вміли як слід сформулювати. А у сні почуття дуже загострюються. І ви відповідали на всі свої запитання словами Джеймса.
Меджі замислилась. На обличчі її було помітне вагання.
— Можливо, — нарешті сказала дівчина. — Ви пояснили це зовсім так, як перед тим робив Джеймс. Значить, мій сон не віщий? — зажурено спитала вона.
Клайд знизав плечима.
— Безумовно, ні.
— І те, що Джеймс казав мені вже не про Фреда, не про справи, а… — Вона зам’ялася. Але Клайд зрозумів.
— І це теж, — відповів він. — Саме таких слів ви й чекали від Джеймса. Особливо після того, як прочитали його листи.
— Можливо… — із ваганням повторила Меджі.
«Зрештою, якщо можна без особливих заперечень повірити, що Джеймс Марчі у сні формулював мої власні думки, — думала вона, — то коли він казав про кохання — це було так хороше й приємно, що вже ніяк не можна припустити, немов він тільки повторював мої здогадки: адже я припускала це, а він говорив прямо…» Але вона не поділилася своїми думками з Клайдом, бо є речі, які може розуміти лише дівчина, і вони недоступні для чоловіка, навіть такого розумного, як Клайд Тальбот!
Зібравши чемодан, Меджі де захотіла їсти, вона, мовляв, поснідає на аеродромі в Бойсі, випила тільки чашку кави з грінками, та й то коли довідалася, що їх смажив Клайд, а не Фред, який із добрячим апетитом кінчав свій сніданок.
Шофер прибулої машини жваво привітався з дівчиною, відзначивши, що вона, на його думку, чудово виглядає.
— І вже коли ви обмежуєтеся лише чашкою кави, так, мабуть, краще відразу ж і виїжджати, міс, — додав він. — Знаєте, коли йде дощ, завжди можна чекати неприємностей на такому шляху, як цей. Отож їдете не лише ви, а й цей містер? — вказав він очима на Фреда Стапльтона. Той мовчки кивнув головою. Потім шофер поправив кепку і пішов до машини, захопивши чемодан Меджі. Фред Стапльтон провів його очима й холодно спитав Клайда:
— А твоє рішення не змінилось? Май на увазі, тоді я вестиму справу самостійно. Отож…
Клайд Тальбот обірвав його:
— Отож мені слід заздалегідь відмовитися од усіх можливих прибутків, хочеш ти сказати? Так, я відмовляюсь. Урочисто заявляю це тобі! І постараюсь…
— Що?.. — підозріливо спитав Фред, свердлячи його недружелюбним