Фундація та Земля - Айзек Азімов

— Ґолане, що нам робити далі?

— На нас чекає третій світ.

— Після перших двох, — похитав головою Пелорат, — від третього я небагато очікую.

— Я наразі теж, але щойно зможу трохи поспати, то накажу комп’ютеру прокласти нам курс до цього третього світу.

2

Тревіз поспав значно довше, ніж очікував, але це заледве мало значення. На борту корабля не було дня чи ночі в природному сенсі, і добовий ритм ніколи не працював досконало. Час вони встановлювали собі самі, і для Тревіза з Пелоратом (а надто для Блісс) було звичним ділом трохи вибиватися з природної рутини їжі та сну.

Тревіз навіть розмірковував під час відшкрібання (через важливість збереження води доцільним було відшкрібати із себе мильну піну, а не споліскувати її), чи не поспати йому ще годину чи дві, коли раптом обернувся й збагнув, що бачить перед собою Феллом — дитя було напіводягнене, як і він сам.

Тревіз не втримався й відстрибнув, що в обмеженому просторі санвузла неминуче означало вдаритися частиною тіла об щось тверде. Він застогнав.

Феллом із цікавістю дивилися на нього і вказували на Тревізів пеніс. Дитя говорило щось нерозбірливе, але весь його вигляд, здавалося, висловлював невіру. У Тревіза не було вибору, крім як для власного спокою прикрити пеніс руками.

Тоді Феллом високим голосом промовили:

— Вітаю.

Тревіз трохи здивувався несподіваному використанню галактичної, однак слово звучало як запам’ятоване. Із зусиллям вичавлюючи з себе по слову, Феллом продовжили:

— Блісс… сказати… ви… мити… мене.

— Справді? — Тревіз поклав руки Феллом на плечі. — Ти… лишатися… тут.

Він вказав на підлогу, і Феллом, звісно, одразу ж задивилися на місце, куди вказував палець. З дитини не було видно, наче вона зрозуміла фразу.

— Не ворушися, — додав Тревіз, міцно взявши дитину за обидві руки й притиснувши їх до тіла, ніби символізуючи нерухомість. Хутко витерся, вдягнув спіднє, а поверх штани. Вийшов і загорлав: — Блісс!

На кораблі було важко перебувати за більше ніж чотири метри одне від одного, тож Блісс одразу вийшла з кімнати та з усмішкою мовила:

— Ви кликали мене, Тревізе, чи це легкий вітерець повіяв, колихаючи траву?

— Покиньте жарти, Блісс. Що це? — Він тицьнув великим пальцем за плече.

Блісс глянула повз нього й відповіла:

— Ну, схоже на солярійське дитя, яке ми вчора взяли на борт.

— Ви взяли на борт. Чому ви хочете, щоб я його помив?

— Подумала, що ви захочете. Це дуже кмітлива істота, швидко вхоплює слова галактичною. Не забуває нічого з того, що я пояснюю. Звісно, я їй у цьому допомагаю.

— Авжеж.

— Так. Я підтримую в ній спокій. Я приспала її на більшу частину бентежних подій на планеті. Переконалася, що вона поспала на борту, і намагаюся трохи відвернути її думки від втраченого робота, Джембі, якого вона, вочевидь, дуже любила.

— Так що, гадаю, зрештою їй тут сподобається.

— Сподіваюся. Вона пристосовується, бо ще мала, і я заохочую це настільки, наскільки наважуюсь впливати на її свідомість. Я навчу її говорити галактичною.

— Тоді ви її й мийте, ясно?

— Добре, якщо ви наполягаєте, — знизала плечима Блісс, — але я хотіла б, щоб вона дружньо ставилася до кожного з нас. Кожному з нас було б корисно виконувати певні функції. У цьому ви точно можете посприяти.

— Не настільки. А коли завершите з миттям, позбудьтеся її. Я хочу з вами поговорити.

— Що значить «позбудьтеся»? — з раптовою ворожістю в голосі перепитала Блісс.

— Я не маю на увазі викинути її крізь шлюз, просто сховайте в себе в кімнаті. Посадіть у кутку. Я хочу поговорити з вами.

— Буду до ваших послуг, — холодно озвалася вона.

Тревіз дивився їй услід, якусь мить піддаючися гніву, тоді перейшов до кабіни пілота й увімкнув екран.

Солярія мала вигляд темного кола з вигнутим серпом світла ліворуч. Тревіз поклав руки на робочу поверхню, входячи в контакт із комп’ютером, і відразу відчув, як вщухає лють. Для ефективного з’єднання потрібен спокій, тож зрештою ручний контакт та душевна рівновага поєдналися в умовному рефлексі.

У жодному напрямку від корабля аж до самої планети не було штучних об’єктів. Солярійці (або ж, що найімовірніше, їхні роботи) не могли чи не стали їх переслідувати.

Це добре. Отже, він міг вийти з нічної тіні. Якщо здійматиметься далі, тінь у будь-якому разі щезне, коли диск Солярії з відстанню ставатиме меншим за віддаленіше, але набагато габаритніше сонце, довкола якого вона обертається.

Тревіз також наказав комп’ютеру піднімати корабель над орбітою, бо це дасть змогу безпечніше прискоритися. Тоді вони швидше досягнуть відстані, на якій викривлення простору вже не завадить їм виконати безпечний стрибок.

І, як це часто буває в таких випадках, він почав вивчати зорі. Їхня тиха незмінність була майже гіпнотичною. Відстань стерла всю їхню бурхливість та нестабільність, і вони скидалися просто на світлові цятки.

Одна із цих цяток могла бути тим самим сонцем, навколо якого оберталася Земля, — найпершим сонцем, у випромінюванні якого зародилося життя й у живодайності якого еволюціонувало людство.

Авжеж, якщо світи косміків кружляли довкола зірок, які були яскравими й помітними членами зоряної родини, та все одно не були зазначені на галактичній мапі комп’ютера, те саме могло стосуватися й того самого сонця.

Або, може, сонця світів косміків замовчували лише через якусь доісторичну угоду, яка давала тим спокій? Чи могло сонце Землі бути додане на мапу Галактики, але нічим не вирізнятися серед міріад сонцеподібних зірок, які не мали в себе на орбіті придатних для життя планет?

Усе ж таки в Галактиці було близько тридцяти мільярдів сонцеподібних зірок, і лише десь одна на тисячу мала на орбіті світ із потенційним життям. За кілька сотень парсеків від їхнього нинішнього розташування могла бути тисяча таких планет. Тож чи не варто Тревізові просіювати сонцеподібні зірки одна за одною, шукаючи потрібної?

Або, може, найперше сонце навіть не в цьому районі Галактики? Скільки ще районів були переконані, що те сонце — сусіднє з ними, і що вони — первісні поселенці?

Тревізу потрібна була інформація, і поки що йому її бракувало.

Він дуже сумнівався, що навіть найретельніше вивчення тисячолітніх руїн на Аврорі надасть інформацію про розташування Землі. Ще дужче він сумнівався, що можна змусити поділитися інформацією солярійців.

А ще, якщо вся інформація про Землю зникла з величної Бібліотеки на Тренторі і якщо жодної інформації про Землю не лишилося у величній колективній пам’яті Геї, здавалося малоймовірним проґавити хоч якусь інформацію, яка могла існувати в загублених світах косміків.

А якщо йому раптом пощастить знайти сонце Землі, а тоді й саму Землю, чи не змусить його щось про це забути? Чи не був захист Землі абсолютним, а її рішучість лишатися в тіні — незламною?

Та й що Тревіз узагалі шукав? Землю? Чи хибу в Плані Селдона, що її він (без очевидної причини) думав знайти на Землі?

План Селдона працював уже п’ять століть і мусив нарешті привести людський вид (принаймні так казали) до безпечної гавані Другої Галактичної Імперії, величнішої за Першу, благороднішу та вільнішу, — проте він, Тревіз, усе ж таки