Володар Світла - Роджер Желязни
— Ти? Отієї штуки?
— Угу... Її встановлять у кімнатці, котру я прибудував іззаду будинку. Може, того дня я навіть запрошу всіх сусідів на вечерю й дозволю тою річчю скористатися.
— Воістину чудасія то, а ти — чоловік гойний.
— І я так гадаю.
— Але, але... Запахи?
— Їх спричиняють відра добра, що їх я приберігаю аж до встановлення теї штуковини.
— Нащо?
— Хай ліпше в моїм кармописі запишуть, буцім я почав користуватися тею штуковиною під се добро вісім днів тому, аніж за кілька місяців відтепер. Се покаже моє швидке просування в житті.
— Ага! Бачу тепер мудрість твого чину, Вамо. Я аж ніяк не хтів справити враження, ніби ми заступаємо путь шукачеві підвищення. Прости мене, якщо так здалося.
— Прощений єси.
— Сусідство твоє тебе любить, попри запахи. Як дістанеш промоцію, пам’ятай се, будь ласкав.
— Звісно.
— Такий поступ, либонь, дорогий.
— Ще б пак.
— Ми, достойний Вамо, приємність матимем од атмосфери з усіма її гострими передвістями.
— Се лиш моє друге життя, добрий Кабадо, але відчуваю вже: мене торкається доля.
— Я також се відчуваю. Вітри Часу міняться й несуть людству багато дивовиж. Бережіть тебе боги.
— І тобі того ж. Але не забувай же й за благословення Просвітленого, що його Васу, мій брат у других, прихистив був у своїм пурпуровім гайку.
— Як таке забудеш? Магасематман теж був бог. Дехто каже, Вішну.
— То брехні. Він був будда.
— Тоді й він най благословить.
— Дуже добре. На добридень, Кабадо.
— На день добрий, достойнику.
Яма й Калі потрапили на Небеса. Спустилися на спині птаха Ґаруди. Увійшли до Міста Небесного в товаристві Вішну. Не спинялися ні для чого, а рушили просто до Брахминого павільйону. У Саду радощів стрілися з Шивою і Ганешею.
— Слухайте-но, Смерте й Руйнаціє! — мовив Ганеша. — Брахма мертвий, і знаємо про це лиш ми п’ятеро.
— Як таке сталося? — запитав Яма.
— Здається, отруїли.
— Чи зроблено розтин?
— Ні.
— Тоді я його зроблю.
— Гаразд. Але наразі маємо іншу справу, ще важливішого значення.
— Назви її.
— Його наступник.
— Так. Небеса не можуть без Брахми.
— Достоту... Калі, скажи-но мені, як дивишся на те, щоб зробитися Брахмою, чиє сідло золоте, а остроги — срібні?
— Ну, не знаю...
— Тоді почни над цим думати, і то швидко. Твою кандидатуру визнано найліпшою.
— А як же владар Аґні?
— Не так високо в списку. Його антиакселераціонізм не такий виразний, яку пані Калі.
— Ясно.
— Мені теж.
— Отже, він добрий бог, але не великий.
— Так. Хто міг убити Брахму?
— Не уявляю. А ти?
— Ще ні.
— Але знайдеш його, владарю Ямо?
— Еге ж, і буду в Образі.
— Ви двоє, мабуть, хочете порадитися.
— Хочемо.
— Тоді ми залишимо вас тут. За годину відтепер вечеряємо разом у Павільйоні.
— Так.
— Так.
— До зустрічі...
— До зустрічі.
— До зустрічі.
— Владарко?
— Що?
— Нове тіло — це автоматичне розлучення, хіба підписати договір пролонгації.
— Так.
— Брахма мусить бути чоловіком.
— Так.
— Відмовся.
— Владарю мій...
— Ти що, вагаєшся?
— Це все так зненацька, Ямо...
— Невже таки обдумуєш?
— Мушу.
— Калі, ти мене засмучуєш.
— Не мала такого наміру.
— І я велю тобі відхилити пропозицію.
— Я й сама повноправна богиня, владарю Ямо, а не лише твоя жінка.
— Як це розуміти?
— Я сама за себе вирішую.
— Якщо погодишся, Калі, між нами всьому край.
— Це очевидно.
— Та що, в ім’я риші, таке той акселераціонізм, як не слон із мурашки? Чому вони раптом аж так проти нього?
— Може, відчувають потребу бути проти чогось.
— А чому ти погоджуєшся це очолити?
— Не знаю.
— А може, дорогенька, маєш особливу причину на антиакселераціонізм?
— Не знаю.
— Я хоч за божими мірками й молодий, але чув, буцім той герой Калкін, із котрим ти їздила опліч на світанку світу, і такий собі Сем — та сама особа. Якщо маєш підстави ненавидіти свого давнього супутника, а ним і справді був Сем, то ясно тоді, чому вони вербують тебе проти його виплоду. Чи може це бути правдою?
— Може.
— Тоді, якщо кохаєш мене й справді моя супутниця, хай стане Брахмою інший.
— Ямо...
— Вони схочуть рішення за годину.
— І я їм його дам.
— Яке ж воно буде?
— Вибач, Ямо...
Яма покинув Сад радощів, не діждавшись вечері. Хоч це й видавалося нездоровим порушенням етикету, Яму з усіх богів уважали найнепіддатливішим до дисциплінування, і цей факт був йому відомий, так само як і причини, що за ним стояли. Отож він пішов із Саду радощів і помандрував туди, де Небеса закінчуються.
День і ніч провів він на Краю Світу, і жоден відвідувач його не потурбував. Він побув у кожній із п’яти кімнат Павільйону тиші. Про що він там думав — його діло, бо думав він це не для вас. Уранці ж вернувся до Міста Небесного.
Там він довідався про смерть Шиви.
Його тризубець пропалив чергову дірку в склепінні, але йому проломили голову тупим предметом — досі не знайденим.
Яма пішов до свого друга Кубери.
— Ґанеша, Вішну й новий Брахма вже запросили Аґні посісти місце Руйнівника, — розповів Кубера. — Гадаю, він погодиться.
— Чудово — для Аґні, — сказав Яма. — Хто вбив Бога?
— Я багато над цим міркував. Гадаю, у Брахминому випадку це хтось, із ким він був настільки близько знайомий, щоб узяти з його рук напій, а в Шивиному — хтось досить відомий, щоб його заскочити. До цих показів додати більше нічого не маю.
— Та сама особа?
— На гроші б заклався.
— Може, це частина змови акселераціоністів?
— Мені в це повірити тяжко. Симпатики акселераціонізму справжньої організації не мають. Надто вже недавно вернувся акселераціонізм на Небеса, щоб набути більшої ваги. Хіба
