Колір магії - Террі Пратчетт

У серці бронзової риби, що гордо звалася «Безстрашний мандрівник», дрібний пісок тонкою цівкою струменів у дбайливо змайстровану чашу ось уже кілька годин. Тепер чаша була якраз достатньо наповнена, щоб, опустившись, зрушити з місця ретельно виставлену противагу, що, падаючи, висмикнула шуруп із хитромудрого невеликого механізму. Заскрипів ланцюг, починаючи потихеньку рухатись. Щось десь дзенькнуло...

Злива стріл вщухла. Юрба жерців і солдатів принишкла, прикипівши очима до корабля. Невеличкий схвильований чоловік проштовхався уперед і почав щось кричати.

— Що то було? — сказав Двоцвіт, схилившись над вентилем.

— Здається, я теж щось чув, — сказав Ринсвінд. — Слухай, — продовжив він, — ми погрожуватимемо, що зруйнуємо оцю штуку, якщо вони нас не відпустять, гаразд? Саме так ми і зробимо, правда?

— Так, — якось відсторонено відповів Двоцвіт. Він сів навпочіпки, облишивши гайку. — Готово, — сказав він. — Тепер він повинен злетіти.

Кілька дужих чоловіків, штовхаючись, лізли драбиною уверх на корабель. Ринсвінд упізнав серед них двох герпетонавтів. Вони мали при собі мечі.

— Я... — почав він.

Корабель гойднувся. Тоді, плавно і безкінечно повільно, він покотився по рейках.

У цей моторошний момент Ринсвінд помітив, що Двоцвіту з тролем вдалося зняти кришку люка. Металеві східці всередині вели у каюту під ним. Троль зник.

— Нам треба зійти з корабля, — прошепотів Ринсвінд. Двоцвіт подивився на нього з дивною блаженною усмішкою на губах.

— Зірки, — мовив турист. — Інші світи. Чорт забирай, усе безмежне небо повне світів. Місця, які ніхто не побачить. Окрім мене. — він ступив ногою через отвір на металеві східці.

— Ти геть схиблений, — глухо озвався Ринсвінд, намагаючись втримати рівновагу на кораблі, що починав розвивати швидкість. Він обернувся, почувши, як один з герпетонавтів, який перескочив з пускової вежі на заокруглений бік «Мандрівника» через досить велику прогалину між ними, якусь мить відчайдушно дряпав руками гладку поверхню у пошуках бодай найменшої опори та, не знайшовши нічого, зірвався і з криком полетів униз.

«Мандрівник» тепер уже рухався повним ходом. Дивовижна панорама відкрилася за головою Двоцвіта перед очима Ринсвінда — залите сонцем імлисте море та неймовірна Крайдуга, що сяяла заворожливими барвами на горизонті, мов кликала безумців йти на ризик до кінця...

Він також бачив купку людей, які перелазили через нижню похилу частину пускової платформи, витягуючи поперек шляху велику дерев’яну балку з надією на те, що корабель зійде з рейок до того, як майне через Край. Наїхавши на неї своїми колесами, корабель тільки добряче гойднувся, від чого Двоцвіт відпустив драбину і звалився вниз у каюту, люк зачинився сам собою, моторошно скреготнувши усіма своїми хитрими засувками, що одномоментно зачинилися. Ринсвінд кинувся вперед і почав гарячково їх смикати, скімлячи.

Море золотистої імли було тепер значно ближче. Та й сам Край, що скелястими кряжами обіймав арену, був приголомшливо близьким.

Ринсвінд підвівся на ноги. Тепер залишалось зробити тільки одне — що він, власне, і зробив. Чарівник дико запанікував, а тим часом ходова платформа корабля виїхала на невеличкий трамплін і — зблиснувши лускою, наче лосось, стрибнула в небо та й щезла поза Краєм.

Через кілька секунд почувся тупіт сотні малих ніжок — Багаж перемахнув через край світу, продовжуючи молотити повітря, а тоді пірнув у Всесвіт.

♦ КІНЕЦЬ ♦

Ринсвінд прокинувся і здригнувся. Він промерз до кісток.

Так ось воно як, подумав він. Коли ти вмираєш, то потрапляєш у холодне, сире, оповите імлою моторошне місце. Гадес[72], де скорботні душі Мертвих нескінченно марширують серед гнітючих мочарів, поміж мандрівних вогнів, що мерехтять непевно, полохливо — чекайте хвильку...

Безперечно, Гадес не може бути таким некомфортним? А йому було справді страшенно некомфортно. У нього боліла спина там, де її намуляла гілляка, його ноги й руки пекли там, де їх подряпали чагарі, а — судячи з того, як стугоніла його голова, недавно по ній бебехнуло щось важке. Якщо у Гадесі пропонують такі задоволення, тоді він справді пекельний — чекайте хвильку...

Дерево. Він зосередився на першому слові, що виринуло у його свідомості, і це було несподіваним досягненням, зважаючи на дзвін у вухах та спалахи світла перед очима. Дерево. Щось дерев’яне. Так, правильно. Гілки, галузки і таке інше. І Ринсвінд, який лежить на купі того мотлоху. Дерево. Мокре-мокрісіньке. Холодне біле марево навколо нього. І знизу теж. Оце вже дійсно було дивним.

Він був живий, дарма що вкритий синцями з голови до ніг, і лежав у гіллі невеликого колючого деревця в ущелині скелі, що виступала через піняву білу завісу, якою був Краєпад. Усвідомлення цього накрило його лавиною страху. Він здригнувся. Дерево у відповідь тихенько тріснуло.

Щось голубе невиразної форми пронеслося повз нього, занурилось на мить у бурхливі води, а випірнувши, зі свистом прилетіло назад і всілося на гілку біля голови Ринсвінда. Це була маленька пташка з чубком синьо-зеленого пір’я. Вона заковтнула дрібну сріблясту рибину, яку щойно зловила у Водоспаді, і тепер з цікавістю дивилась на нього.

Ринсвінд зауважив, що довкола було чимало подібних птахів.

Вони ширяли у повітрі, стрімко проносились біля самої поверхні води, тоді пірнали у бурхливий потік і раз по раз, здіймаючи фонтани бризок, виринали з іще одним трофеєм у дзьобі. Декілька з них сиділи на його дереві. Вони здавалися Ринсвінду коштовними прикрасами з дивними переливами. Він заворожено на них дивився.

Власне, він був першим з усіх людей дискосвіту, хто коли-небудь бачив барвистих край-рибалочок, крихітних створінь, які давним-давно унікальним чином призвичаїлися до життя на краю диска. Ще задовго до того, як крулійці збудували Окружність, ці птахи винайшли власний ефективний метод підтримання порядку на границі світу — як спосіб існування.

Їх, здавалося, зовсім не турбувала присутність Ринсвінда. На мить він з жахом уявив, як до кінця життя живе отут на дереві, між небом і землею, поїдаючи птахів (без термообробки і соусу) та ще ту рибу, яку вдасться вихопити з їхніх дзьобів, коли вони пролягатимуть повз.

Цього разу дерево гойднулося достатньо відчутно. Ринсвінд зарюмсав, відчуваючи, що потрохи сповзає назад, та все ж зумів ухопитися за гілку. От тільки раніше чи пізніше його зморить сон...

Краєвид довкола ледь змінився, мабуть, тому, що небо набуло бузкових відтінків. Висока фігура в чорному плащі з’явилась у повітрі біля дерева. Її обличчя ховалося під темним каптуром.

— Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, — промовили невидимі уста. Це прозвучало важко, мов китове серцебиття.

Стовбур дерева знову загрозливо затріщав,