Година Бика - Іван Антонович Єфремов

— Бачите, тут, виявляється, є жителі! — радісно вигукнула вона, але мова її перервалась таким відчайдушним криком, що всі троє здригнулися.

Крик послабшав, аж поки не завмер, заглушений гамором багатьох людей.

Тівіса безпомічно оглянулась. Її знання із соціології низько-організованих суспільств були надто обмежені, аби передбачити події і визначити найбільш правильну лінію поведінку. Тор Лік кинувся був уперед, туди, звідки долинали крики, але, подумавши, повернувся до товаришів. Ген Атал, не гаючи часу, висунув випромінювач захисного поля СДФ. Голоси наближались одразу з двох боків — єдиних виходів з площі до прилеглих вулиць.

До вежі примикала стіна із сірого каменю з вузьким проходом між двома стовпами, оздобленими двома залізними зміями. Ген Атал запропонував сховатися під стіною.

На горішньому майданчику сходів з’явився натовп людей. Підніжжя вежі приховувало від землян велику частину збіговиська. Ніхто не помітив мандрівників, і ті могли роздивитись прибульців. Це були молоді люди, які, очевидно, належали до групи «кжи», обідрані й неохайні, з тупими, ніби одурманеними наркотиком, обличчями. Серед них збуджено металися жінки з нечесаними брудними пасмами злиплого волосся.

Попереду дужі молодики тягли двох змучених людей, жінку й чоловіка. Голих, брудних і закривавлених. Розпущене довге волосся жінки ховало похилене на груди обличчя.

Збоку брами почулося шалене ревіння. Інший натовп людей, що галасували, шаліли, вихлюпнувся на площу, яка, мабуть, слугувала для зібрань.

Тівіса глянула на Тора з німим запитанням. Він приклав пальці до губів і стенув плечима.

З другого натовпу виступив оголений до пояса чоловік, чуприна на його голові була зв’язана вузлом. Він підняв правицю і щось вигукнув. У відповідь зі сходів пролунав сміх. Перебиваючи одна одну, залементували жінки. Страшний зміст почутого не відразу збагнули земляни.

— Ми спіймали Двох! Одного вбили на місці. Другого дотягнули до воріт. Там він і здох, пожива для… — Мандрівники не зрозуміли незнайоме слово.

— А ми схопили ще двох, з тієї ж експедиції! Є жінка! Вона гарна! М’якша й гладша від наших. Дати?

— Дати! — гаркнув напівголий із джгутом волосся. Полонянці скрутили руки, і вона зігнулась від болю. Тоді

один з молодців сильним стусаном збив її зі сходів, і жінка покотилася до статуй. Напівголий підбіг до оглушеної падінням жертви й потягнув її за волосся на купу піску біля вежі. Тоді чоловік-полонений випручався від ката, але його схопив чоловік у розстебнутій куртці, на голих і брудних грудях якого був витатуйований птах. Полонений у шаленому безумстві, дико загорлавши, вчепірився у вуха татуйованого. Обидва покотились по сходах. Полонений щоразу, як опинявся згори, бив головою катюгу об ребра сходинок. Татуйований лишився лежати біля підніжжя. Натовп з ревом ринув донизу. Полонений устиг добігти до напівголого, що волік жінку. Той звалив його сильним ударом, але не спинив. Схопивши переможця за ноги, полонений уп’явся зубами в щиколотку, і той повалився на землю.

Люди прибігли на поміч, одірвали полоненого від напівголого, кинули долілиць біля статуй. Напівголий схопився, вишкіривши рідкі зуби. В тій посмішці-оскалі не було гніву, а лише глумливе торжество, насолода перемогою над поверженою людиною.

Ген Атал відсахнувся від стіни, та перш ніж він ступив другий крок, напівголий вихопив із-за пояса зайоржений, як гарпун, кинджал і увігнав по руків’я в спину полоненого.

Троє землян, картаючи себе за зволікання, вибігли на площу. Тріумфуюче ревіння вирвалось із сотні здичавілих городянок, але натовп розгледів незнайомих людей і вщух. Тівіса схилилась над полоненим, який корчився на землі, оглянула кинджал. Він був покритий пластинками сталі, які пружисто відділялися од клинка, немов довга луска на хвойній шишці. Таку зброю можна було вирвати лише з нутрощами. Тівіса вагалась лише секунду: заспокоївши пораненого навіюванням, натиснула на дві точки на його шиї, і життя мученика урвалось.

Жінка, не маючи сил звестись на ноги, доповзла до землян і благально простягнула до них руку. Напівголий ватажок стрибнув до неї, та раптом закрутився і, глухо гупнувши, вдарився головою об кам’яну підлогу. Тор Лік, що збив його повітряною хвилею із незарядженого наркотизаторного пістолета, кинувся до жінки, щоб підняти її. Звідкись із натовпу вилетів такий самий важкий ніж і вхромився між лопатками жінки, вбивши її наповал. Другий ніж ударився об скафандр Тор Ліка й відлетів убік, Третій просвистів біля щоки Тівіси. Ген Атал, як завжди покла-даючись на техніку, увімкнув захист свого СДФ, якому він завчасно наказав бути поруч.

Під рев збудженого натовпу й дзвін ножів, які відлітали від невидимої перешкоди, земляни сховались у проході за стіною. Не відразу напасники збагнули, що мають справу з нездоланною силою. Вони відступили на площу, стали радитись. Огледівшись, мандрівники зрозуміли, що перебувають в огородженому масивними стінами колишньому парку. Протрухлі пні, які розсипались, пагорбками височіли між кам’яними стовпами з написами, постаментами і скульптурами. Це було кладовище тих прадавніх часів, коли людей ховали в місті біля знаменитих храмів. Стіна кладовища не захистила б від нападу, тому Ген Атал вибрав місце для захисного поля неподалік від входу. Він поставив два СДФ на «вісьових» кутах квадрата, оконтуреного стовпцями із синьої кераміки. Тут для напасників нагляднішою була межа забороненої зони. Після кількох атак у них виробиться рефлекс на непереборність, і тоді можна буде іноді вимикати поле. Стан батарей дуже непокоїв інженера броньового захисту. Не передбачивши таких пригод, вони витратили багато енергії на швидку їзду…

Тор Лік підняв перископ СДФ, який одночасно правив за антену. Наближався час, коли «Темне Полум’я» створить «дзеркало»-рефлектор у верхніх шарах атмосфери над містом Кін-Нан-Те. Мандрівники викличуть літак і зможуть порадитися з приводу того, що сталося.

Індикатор зв’язку заблимав синім вогником. Для заощадження енергії вирішили вести переговори без зображення, з вимкнутими ТВФ.

Вражена Тівіса сновигала між могилами і все ніяк не могла заспокоїтись, докоряючи собі, що не врятувала полонених.

Тор Лік підійшов до неї й хотів обняти, але жінка відступила.

— Хто ці істоти? їх не відрізниш від людей і водночас не назвеш людьми. Чого вони тут? — болісно прозвучало її запитання.

— Оце, мабуть, та сама небезпека, на яку натякали чиновники Торманса, — впевнено сказав Ген. — Очевидно, вони соромляться зізнатися, що на планеті Ян-Ях є такі види — суспільством не назвеш, — види бандитських зграй, які ніби воскресли з Темних Віків Землі!

— Так, небезпека набагато страшніша, ніж лімаї Дзеркального моря і пожирачі черепів у лісі, — погодився Тор.

— Я пригадав, на жаль, пізно, одну з лекцій Фай Родіс, — зажурено зітхнув інженер броньового захисту, — про дивовижну жорстокість, що нагромаджувалася в психології стародавніх рас. Звідси випливав