Година Бика - Іван Антонович Єфремов
…Тівіса прокинулась від легкого шуму й не зразу збагнула, що це шелестить вітер, який налетів удосвіта з просторів рівнини Мен-Зін. Колючі кущики, що росли довкруг, були схожі на скорботно похилених карлиць із сплутаним і опущеним до піску волоссям. Вони ворушилися, хитаючи головами. Виникло тужливе відчуття і тієї ж миті зникло. Тівіса не знала, чи було воно викликане давно не чутим шелестом вітру — постійного супутника життя на Землі, чи цими зажуреними рослинами тормансіанської пустелі.
Знову рушили в дорогу. Шлях полегшився. СДФ втягнули короткі жорсткі лапки, замінивши їх валиками з м’якими ґрунтозачіпками, висунулися підставки для ніг, а в центрі піднявся стержень для опори й управління. Любителі їздили на СДФ без опори, покладаючись на миттєву реакцію й розвинуте відчуття рівноваги. Тоді просте пересування набувало вигляду спортивних змагань. Тівіса в своєму темно-гранатовому, з рожевим оздобленням скафандрі, з гривою чорного волосся, що розвівалось, граційно й спритно балансуючи на ножних підставках, мчала серед пустелі. Ген Атал замилувався нею і ледве не полетів сторчака, коли його СДФ загальмував перед поворотом.
Тівіса задала такий темп їзди, що через дві години вони вже спустилися в широку річкову долину. Колись тут протікала могутня річка. Позбавлена після вирубки лісів водозбору, що живив її, перетята греблею, вона перетворилася в ланцюг озер, випаровування яких було тим сильніше, чим менше лишалося води й сухішим ставав клімат. Невдовзі тільки окремі озерця густого розсолу тягнулись низкою вздовж найглибшої смуги колишнього русла. Червоні, тверді як бетон піски вкривали краї долини. Ближче до води вони рожевіли, світліючи, а довкола озер різала очі грою світлових променів облямівка бірюзових, аметистових і лілуватих кристалів. Такі ж кристали обліпили просякнуті ропою рештки мертвих деревних стовбурів, що стирчали тут і там з мілкої блакиті води викривленими пнями, розщепами і корчами у виснажливій спекоті над нерухомою гладінню озерець.
Через деякий час земляни, об’їхавши багнисту грязюку, перетнули русло там, де два пагорби високого берега розділялись долиною притоки, що полегшувало підйом на стометрове урвище. Відчуття шляху й тут не обмануло землян. Ледве мандрівники зійшли на берег, як побачили величезне місто. Воно лежало всього за кілька кілометрів від річки. Однак висота берега та своєрідна рефракція розпеченого над солевими озерами повітря перешкодили землянам ще з гір побачити найбільше місто хвостової півкулі Кін-Нан-Те. Навіть здалеку вони помітили, що стара частина міста збереглася краще, ніж пізніше забудовані райони. Вежі, схожі на архаїчні пагоди Землі, гордовито височіли над жалюгідними руїнами на околицях старого міста.
Восьмигранні, багатоповерхові, що трохи звужувалися вгору, зежі з розкішними орнаментами, виступами й балконами виблискували строкатим облицюванням, на якому повторювалися лякливо викривлені обличчя між звивинами змій чи стилізованих розеток з дископодібних квітів Торманса. Інші пагоди здавались оперезаними тонкозубчастими гребінцями з чорного металу, що чергувалися з поверхами із сірих металевих брил, помережаних ієрогліфами, або з решіток, прорізаних хрестоподібними отворами.
Вежі височіли на постаментах-арках. Колись їх оточували сади й басейни, тепер від них залишилися тільки трухляві пеньки та ями з керамічним облицюванням.
Ген Атал силкувався згадати, де на Землі він бачив подібну архітектуру. В яких реставрованих містах давнини?
Чи не на сході Азії?
Аеродроми, придатні для посадки літаків, розташовувалися з екваторіального боку Кін-Нан-Те. Мандрівникам належало перетнути все місто, але вони лише зраділи такій можливості. Стародавнє місто варто оглянути, витративши навіть зайвий день. Земляни насилу пробиралися в руїнах будов останнього періоду Кін-Нан-Те. Бурі й легкі землетруси, що не зачепили місто Чеп-дін-Тот на березі Дзеркального моря, тут ущент зруйнували неміцні, наспіх зве пені будинки, перетворивши їх у потворні купи каміння, брил і балок. Лише гігантська труба старовинного трубопроводу, що спиралася на скручені в спіральні пружини залізні змії, прямо й неухильно прорізала хаос руїн. Не менш величаво виглядала колосальна брама на межі Старого міста. В ній було вісім символічних проходів. Важкі портали з гострокутними дахами опирались на квадратні колони заввишки п’ятнадцять метрів. Земляни пройшли через центральний вхід, ніби ступаючи в інший світ. Тут переважала така ж гнітюча монументальність архітектури, як і в садах Цоам, тільки ще неприхованіше. Кожен з висотних будинків посилював відчуття нікчемності людини, і серед них вона відчувала себе мізерною, легко замінною деталлю суспільного механізму, в якому сліпо виконувала роботу.
Відбиток смерті ще гостріше відчувався в центральній частині міста, де виднілися висохлі ставки, канали, зотлілі дерева парків, круті, сміливі арки мостів, які марно горбляться над безводними руслами. Розмірена хода землян і чітке тупотіння СДФ, які знову стали на свої жорсткі лапки, голосно відлунювали по бруківці вулиць і майданів.
Широкі сходи вели до великих, оточених колонами будівель, на яких іще вціліло яскраве оздоблення. Гордовито кривились задерті роги дахів; дверні отвори у формі великих замкових щілин, здавалося, приховували щось заборонене. Замість звичних капі-телів колони увінчувалися складним переплетінням кронштейнів. Підмурки звично зображали або зв’язаних людей, розчавлених вагою, або лускаті кільця змій.
Мандрівники минули скупчення високих будівель і опинились перед гігантською, мабуть, дуже старою вежею. Частина з її дванадцяти карнизів завалилась, оголюючи внутрішню структуру складних проходів, що чорніли в товщі старих стін. На землян повіяло таємничістю, недобре передчуття заволоділо ними. Цьому, певно, сприяли й дві зловісні статуї з грубого, побілілого від вапняних патьоків металу, які охороняли підхід до вежі.
У чудернацькому одязі, з люто стиснутими кулаками і бридко випнутими животами, вони стояли, розставивши ноги. Обличчя, вирізьблені з особливою експресією, кожною рисою виражали тупу жорстокість. У широкому, щільно стиснутому роті, в глибоких зморшках, що збігали від плескатого носа до підборіддя, у витріщених під важкими косими надбрів’ями очах проглядався неприборканий потяг убивати, мучити, топтати й принижувати. Всю мерзенність, на яку лише здатна людина, зібрали талановиті скульптори, як у фокусі, в цих бридких обличчях.
— Тут навіть запах неприємний, — сказала Тівіса, порушуючи гнітюче мовчання. Присівши, вона стала розглядати масні плями на камінні. — Кров! Зовсім свіжа кров!
Таємнича тиша старовинного міста ставала загрожуючою. Хто міг лишити сліди крові на бруківці майдану? Звірі чи люди?
Несподівано звіддалік долинули незрозумілі звуки. Подорожнім здалося, що це приглушені відстанню зойки людей і чути їх з вікон вежі.
Спонукувані єдиним покликом, мандрівники хотіли проникнути у вежу, але їм ні на крок не вдалося просунутись усередину. Зруйновані внутрішні перекриття завалили нижню частину будівлі, не лишаючи навіть маленької лазівки. Вони знову повернулися на майдан і прислухались. Крики тепер чулися виразніше.
Звуки, відлунюючи поміж будинками, долинали з різних боків, то посилюючись, то завмираючи. Нарешті від воріт, через які вони