Темні уми - Олександра Бракен

— Так, гм, чудово, — повторила я, спантеличена, як ніколи.

Мабуть, це спрацювало. Лаям повернувся і, не промовивши більше ні слова, пішов геть.

Я взяла з полиці мої нові шкарпетки й оглянула їх. За мить до того, як зачинити двері, я почула голос Чабса, прикрашений уже його звичним я-ж-тобі-казав.

— …сподіваюся, ти задоволений собою, — говорив він. — Треба було просто не чіпати її. З нею все нормально.

Але було не нормально, і якимось чином Лаям це відчув.

Мені знадобилось кілька хвилин, щоб усвідомити, що це сон Зу.

Ми з нею лежали в кімнаті в ліжку, яке розмірами нагадувало королівське, притулившись одна до одної, щоби було тепліше. Хлопці вклалися на підлозі, прихопивши поцуплені з візка прибиральниці ковдри, а кільканадцять рушників правили їм за подушки. Колективний розум Чабса та Лаяма так і не здогадався вимкнути кондиціонер, який непоступливо видихав крижане повітря щоразу, коли температура в кімнаті насмілювалась підскочити до 16 градусів.

Я вже кілька годин літала над молочно-солодкими окраїнами сну, коли відчула, наче хтось шкребеться в мої мізки. Частина мене на це очікувала; навіть попри те що тіло впало у ліжко на подобу бетонної плити, мій розум досі кружляв колами, розмірковуючи, що трапилось із ССПівцями, і чи зможу я повторити те, що вчинила з тим чоловіком, коли це нараз Зу голою ногою тернулась об мою, а більше було й не треба: мене стрімголов потягнуло в її сон.

Я була Зу, а Зу лежала в маленькому ліжечку, вдивляючись униз на спід темно-коричневого матрацу. Довколишній світ видавався темним і якимось розмитим, аж поки поступово не проступили знайомі обриси. Ряди двоярусних ліжок, шкільна дошка, яскравої синяви стелажі, що тягнулися від підлоги до стелі, великі вікна, забиті фанерою, та дивні квадратні плями на стіні, де колись, мабуть, висіли плакати.

Забратися зі сну я не могла. У снах це небезпечно — настільки стрімко ти скочуєшся в саме його осереддя. Певна річ, у сплячих притуплена пильність, а тому, особливо якщо чужий сон достатньо страшний, мені навіть дотик не потрібен.

Запаху диму я не відчувала, але чітко бачила, як він просочується попід старими дверима класу — так, бува, розтікається по підлозі розлите молоко. За мить я підскочила, скотилася з ліжка і гепнулася на підлогу. Охоплена щоразу більшим жахом, я спостерігала за гармидером посеред кімнати, де, повискакувавши з ліжок, юрмилося з дюжину дівчат.

Одна з дівчаток, яка була чи не на голову вищою і на чотири роки старшою за решту, намагалась переконати їх сісти навпочіпки під вікнами, але марно. Вона так завзято вимахувала руками, що рукави її простої, жовто-гірчичної уніформи ставали розмитими.

А потім загуділа сирена і двері у віддаленому кутку рвучко розчинилися.

Сигнал тривоги був майже таким самим болісним, як білий шум, хоча його і притлумив сон. Мене штовхнули на підлогу, коли всі інші дівчатка ринули до дверей. Вони ніби й не помітили, що навколо задушливий дим і що його видиме джерело відсутнє.

У чистому та упорядкованому приміщенні панував суцільний хаос. Діти в зелених, жовтих і темно-синіх робах висипали у вимощений білою плиткою коридор. Увімкнулися аварійні вогні, пожежна сигналізація заблимала червоним, а вздовж стін — жовтим кольорами. Мене затягнуло в стрімкий вир із тіл, що нісся в одному напрямку — напрямку диму.

Очі сльозилися, а зробити вдих було майже понад людські сили. Погляду через плече було достатньо, щоби помітити, як дехто зі старших дітей — як дівчатка, так і хлопчики — витягують з кімнати сині шафки та скидають їх перед сріблястими двостулковими дверима на іншому боці коридору.

Ми не евакуювалися. Ми рятувалися.

До моменту, поки ми проштовхнулись до наступних дверей, а звідти — у вузький сходовий майданчик, мої очі заслала темрява. Тут дим виявився найгустіший, і його причиною було не мерехтливе полум’я, а дві чорні ємності — такі, що висіли на поясі кожного ССПівця, що лише чекали нагоди жбурнути їх у натовп непокірних дітей.

Отже, їх задіяли ССПівці? Ні, це неможливо. Найімовірніше, солдати під час затримання кількох дітлахів увімкнули тривогу і відчинили двері. Мабуть, саме таким і був протокол дій у надзвичайних випадках.

Ми потрапили в пастку на сходовому майданчику, де наші тіла так тиснули одне на одне, що перетворилися в одну суцільну тремтячу масу із нервів і тривоги. Я намагалась дивитися тільки вперед, намацуючи ногами кожну сходинку, але мені було важко розгледіти, що поміж цієї чорноти і миготіння вогнів робить решта дітей. Дехто істерично плакав, хтось, здавалося, ось-ось знепритомніє, але деякі сміялися. Сміялися, так начебто це була гра.

Я не знаю, як у тому вирі з рук і голів я змогла запримітити ще одну маленьку азійську дівчинку. Її затиснули в нижньому лівому кутку сходового майданчика, вона стояла навшпиньках, і її зелена уніформа ледве виднілася. Її волосся чорніло під аварійними сигнальними вогнями, а здійнята вгору рука наче тягнулася до мене.

Через якусь хвилину я зблизилася з нею, і її обличчя осяяла вдячність. Я побачила, як її губи вимовляють ім’я Зу. Я спробувала дотягнутися до неї рукою, але бурхливий дівочий потік підхопив мене і поніс уперед. А коли я змогла озирнутися, дівчинка вже зникла.