Темні уми - Олександра Бракен

— Почекай хвильку, — мовив він, відстібаючи пасок безпеки, — я прочешу територію. Переконаюсь, що безпечно. — І далі все було, як і раніше: Лаям навіть не думав чекати, поки хтось із нас заперечуватиме. Просто вискочив з машини, зазирнув у кожний номер, який проминав, а відтак зламав замок в обраній кімнаті.

Ми ж із Чабсом залишились, щоби поділити залишки харчів, що їх прихопили на заправці у Марлінґтоні. Наш провіант зводився до упаковки «Читос», крекерів з арахісовим маслом, льодяників і пакуночка печива «Орео», а також цукерок, яких я встигла понапихати у свій заплічник. Свято для кожної шестирічної дитини.

Харчі ми перебирали тихо, уникаючи погляду одне одного, наче атлети. Пальці Чабса, коли він відкрив свої крекери з арахісовим маслом і взявся похапцем їх їсти, ворушилися вправно і стрімко. На колінах — та сама потерта книжечка із розкритими сторінками, що наче всміхалися до нього. Я знала, що насправді він не може їх читати — принаймні не з таким поганим зором, як у нього. Але коли він вирішив таки зі мною заговорити, то все ж очей від книги не відвів.

— Тобі ще до смаку наше злодійське життя? Здається мені, що Генерал переконаний у тому, що ти вроджена злодійка.

Я потягнулась до Зу, щоби її розбудити, ігноруючи натяки Чабса. Я була надто виснажена, щоби сперечатися з ним, і, відверто кажучи, всі репліки у відповідь, які крутилися в мене на язиці, навряд чи в чомусь його переконали б.

Перш ніж я з заплічником і їжею в руках встигла вийти з фургончика, Чабс випростав руку і з гуркотом знову зачинив двері. У тьмяному готельному освітленні він не виглядав… сердитим, але, певна річ, і привітним не здавався.

— Маю щось тобі сказати.

— Ти вже й так немало сказав, дякую.

Він почекав, поки я погляну на нього через плече, а відтак продовжив:

— Я не вдаватиму, ніби ти нам сьогодні не допомогла чи що ти купу літ не прожила в уславленій задниці, але я раджу тобі: використай сьогоднішню ніч, щоби серйозно обміркувати своє рішення залишитись, а якщо вирішиш вислизнути посеред ночі, то знай, що, ймовірно, твоє рішення правильне.

Я знову потягнулася до дверей, але він ще не договорив.

— Я знаю, що ти щось приховуєш, знаю, що ти не до кінця чесна. І якщо ти з якоїсь дебільної причини вирішила, що ми здатні тебе захистити, поміркуй ще раз. Нам пощастить, якщо ми виберемося із цього бардака живими, і це не беручи до уваги спричинених тобою проблем.

Я відчула, як у шлунку щось стиснулося, але на моєму обличчі навіть м’яз не сіпнувся. Якщо він хотів прочитати щось по ньому, його спіткає розчарування; більшу частину останніх шести років я репетирувала ідеально невинний вираз обличчя під загрозою зброї.

Хай що він підозрював, правди знати він не міг, інакше би не давав мені останньої нагоди вислизнути та втекти. Він би власноруч висадив мене з машини, і то на великій швидкості, десь посеред глухомані.

Чабс потер великим пальцем нижню губу.

— Мабуть… — продовжив він. — Сподіваюсь, що ти таки доберешся до Вірджинії-Біч, але… — Знявши окуряри, він потер перенісся. — Це смішно, повір. Поміркуй про те, що я тобі казав. Зроби правильний вибір.

Лаям почав нам махати рукою, стоячи у дверях і притримуючи їх ногою. Зу поклала руку на плече Чабса. Відчувши дотик жовтої гумової рукавиці, він аж підскочив і здивовано закліпав. Вона сиділа так тихо, що ми забули про її присутність.

— Ну ж бо, Сюзуме, — мовив Чабс, опускаючи руку їй на плече. — Може, якщо нам поталанить, Генерал зглянеться і дозволить нам прийняти душ. І, може, якщо нам дуже поталанить, він і сам його прийме.

Стривожено озираючись у мій бік, Зу вийшла з авто крізь бічні двері вслід за ним. Я, силувано усміхаючись, помахала їй і потягнулась на заднє сидіння за чорним заплічником.

Лише вийшовши з машини, я помітила, як потемніле небо висмоктує останні залишки тепла з моєї шкіри. Я простягла одну руку, щоби засунути двері, а другою добула із задньої кишені пасажирського сидіння книжку. Це був перший і єдиний раз, коли я бачила, що Чабс випустив її з рук.

Порожній плаский пакуночок з-під «M&M’сів», який правив йому за закладку, досі лежав на місці. Розгорнувши на закладці, я враз збагнула, що то за книжка, мені навіть на обкладинку дивитись не знадобилось. «Небезпечні мандри» Річарда Адамса. Не дивина, що він так старався, силкуючись приховати, що читає. Розповідь про пригоди жменьки кроликів, які намагаються знайти собі безпечне місце під сонцем? Оце би Лаям повеселився!

Але мені ця казка подобалась, і Чабсу, напевно, теж. Це було те саме старе видання, яке колись проти ночі читав мені тато. Те саме, яке я колись цупила у нього з кабінету, щоби поставити на поличку у своїй кімнаті, коли не могла заснути вночі. І як це вона потрапила до мене, коли я її найбільше потребувала?

Мої очі жадібно впивались у кожне слово, милуючись формою кожного з них, аж поки губи не почали вимовляти їх, щоби почули всі й водночас ніхто. «Цілий світ буде твоїм ворогом, Князю о Тисячі Ворогів, і хто тільки спопаде тебе, той і вб’є. Та спершу хай