Темні уми - Олександра Бракен

Цікаво, чи Чабс знав, чим закінчилася ця історія.

Завдяки гарячій воді я забула, що стою в душовій старого мотелю, миючи голову шампунем із штучним запахом лаванди. У цій компактній ванні було всього шість предметів: рукомийник, унітаз, рушник, душ, його запона і я.

Я милася останньою. Коли я нарешті зайшла крізь двері мотельного номера, Зу вже побувала у душі й навіть встигла вийти, а Чабс забарикадувався там і просидів чи не цілу годину, відчищаючи бруд від себе та від усього одягу, допоки все це разом із ним не запахтить старим милом. Як на мене, прати в рукомийнику милом для рук було марнуванням часу, але він не міг скористатись ванною чи пральним порошком, бо їх там не було.

Решта ж нас просто відкинулися на своїх сидіннях і, так би мовити, наче забули про важливість належних гігієнічних процедур.

— Ти наступна, — промовив Лаям, обернувшись до мене. — Тільки коли закінчиш, обов’язково все повитирай.

Я спіймала рушник, який він кинув мені.

— А ти?

— А я вранці помиюся.

Зачинивши і замкнувши за собою двері у ванній, я скинула заплічник на кришку унітаза і почала перебирати його вміст. Я витягнула увесь одяг, що мені дали, та жбурнула на підлогу. Нагорі купи стирчало щось шовковисте і червоне, що заяскравіло на самому вершечку, змусивши мене з переляку відстрибнути.

Через кілька секунд, коли це «щось» було з підозрою оглянуте, я збагнула, що переді мною — яскраво-червоне плаття із шафки у трейлері.

Зу, — зметикувала я, втомлено затуляючи рукою обличчя. Мабуть, запхнула, коли я не бачила.

Я тицьнула в нього пальцем ноги, скрививши носа, коли відчула задавнений сморід сигарет. Схоже, що воно на мене на розмір завелике, не кажучи вже про дещо неприємні відчуття від усвідомлення, де це плаття побувало.

Утім, очевидно, що вона хотіла, аби я залишила його собі, а отже, вдягнула, і це, неохоче визнала я, було доречніше, ніж тинятись у моїй табірній робі. Я вдягну його заради Зу, якщо це зробить її бодай трохи щасливішою, хоч і почуватимусь у ньому дискомфортно.

Шампуню не виявилося, але Дитяча Ліга подбала про те, щоб у мене були дезодорант, яскраво-зелена зубна щітка, пакунок серветок, кілька тампонів та антисептик для рук: все компактних розмірів, а крім того, легко застібалося на блискавку в поліетиленові пакетики. Під цим добром лежав маленький гребінець та пляшка з водою. А на самому споді торбинки я натрапила на ще одну тривожну кнопку.

Мабуть, вона пролежала там увесь час, а я й не помітила. Ту першу, що мені дала Кейт, я пожбурила в мочари. Від думки, що ця кнопка постійно супроводжувала мене — завжди, — у мене мороз поповз поза шкірою. Чому я раніше ретельно не обшукала торбину?

Покрутивши кнопку двома пальцями, я пожбурила її у рукомийник, так наче це був розпечений вуглик. Моя рука вже торкнулась крана, щоби змити цю штукенцію, вибавившись таким чином від неї назавжди, але щось мене спинило.

Гадки не маю, як довго я витріщалася на неї, поки знову не вийняла з рукомийника і піднесла до світла, перевіряючи, чи можу зазирнути усередину чорної зовнішньої оболонки. Я шукала очима червоний миготливий вогник, який би показав, чи вона функціонує. Піднесла до вуха, дослухаючись до якогось гудіння чи пищання, які би свідчили, що її активовано. Якби вона працювала і справді була пристроєм стеження, то щось мені не віриться, що вони до сих пір мене би не впіймали.

Наскільки це зле — залишити кнопку в себе, про всяк випадок? Якщо щось знову трапиться і я не матиму змоги допомогти іншим? Чи не краще бути з Лігою, ніж знову опинитись у Термонді? Чи не краще залишити цю кнопку, ніж бути вбитою?

Коли я знову поклала тривожну кнопку в кишеню заплічника, то зробила це не для себе. Якби Кейт мене бачила, вона б усміхнулась, і через цю думку я знову розсердилась. Я навіть не вірила у те, що здатна захистити цих дітей.

Коли ступаєш під ідеально теплий струмінь води, не чуючи поруч клац-клац-клац-біп — сигналів автоматичного таймера в Термонді, за допомогою яких стежили, щоби ти купалася не більше трьох хвилин, — то це вже сюрреалістична річ. І це було добре, тому що бруд, здавалося, змивався з мене прошарками. Потім цілих п’ятнадцять хвилин тручи себе губкою, я почувалась так, ніби кожен дюйм шкіри вивернула навиворіт. Я навіть скористалася рожевим лезом з готельного набору, де містились також шампунь і мило, роз’ятривши старі та нові подряпини на шкірі та колінах.

Шістнадцять років, — міркувала я. — І оце вперше мені випала нагода поголити ноги.

Дурня, це така дурня. Я гадки не мала, що роблю, і мені було байдуже. Я