Темні уми - Олександра Бракен

Спогади про маму завжди повертались до мене, наче спалахи. Інколи мені вчувався її голос — просто одне чи два промовлених слова. А інколи спомин був настільки реальним, неначе я насправді знову переживала той чи інший момент. А зараз, саме під час мого гоління, все, що я можу згадати, — це нашу з нею розмову на цю ж тему, і її посмішку, коли вона вкотре повторювала: «Можливо, коли тобі буде тринадцять».

Згодом, промивши бритву, я жбурнула її в бік заплічника. Гадаю, охочі нею скористатися навряд чи знайдуться. Не звертаючи уваги на кров, що текла по моїх ногах, я зосередила увагу на кучмі на моїй голові. Волосся і надалі зоставалося таким розкошланим, що я навіть не могла пропхати як слід пальці. Мені довелося марудитись із ним вузлик за вузликом, зуживши при цьому більше шампуню, ніж будь-коли, а коли я закінчила — то заплакала.

Мені шістнадцять.

Гадки не маю, чому я розплакалася. Хвилину тому я почувалась добре, а за мить — так ніби мої груди самі собою запали. Я силкувалася глибоко вдихнути, але повітря було надто гарячим. Спочатку я намацала руками білу плитку на стіні, а за мить усім тілом зіперлася на цю стіну. Я сіла на шерхлу, зімітовану під камінь підлогу в душі й притиснула руки до грудей, щаслива з того, що моє дзенькітливе розсипання на друзки приховує плюскіт води і шум вентилятора. Я не хотіла, щоби вони чули це, а надто — Зу.

Яка ж я дурепа, яка дурепа! Мені шістнадцять — то й що? Ну, не бачила я вже шість років батьків — то й що? Ну, не побачу я їх більше ніколи — то й що? Та й мене вони навряд чи пам’ятають.

Я би мала тішитися, що все закінчилось, що я вирвалася з того місця. Але на волі чи в таборі я була сама-одна, і мені вже навіть стало цікаво, чи назавжди приречена на самотність. Тиск води різко падав, а температура змінювалась, коли хтось за стіною змивав в унітазі. Пусте. Я ледве відчувала, як б’ється вода, розлітаючись бризками. Я торкнулась пальцями колін, з яких юшила кров, але й цього я теж не відчувала.

Кейт казала, що мені слід розділити життя на три акти, і забути про перші прожиті два, але ж як це зробити? Як це можна просто взяти і все забути?

У двері постукали. Легенько, сказати б, несміливо, але коли я відразу не відповіла, — наполегливіше.

— Рубі, — почула я Лаямів голос. — З тобою все гаразд?

Глибоко вдихнувши, я розвернулася і, потягнувшись рукою, намацала змішувач. Вода над головою поволі обернулася на дощик, а потім закрапала, а потім — геть нічого.

— Чи ти можеш відчинити? На секунду?

Голос у нього був достатньо знервованим, щоби змусити й мене занепокоїтись. На одну страшну мить мені здалося, що щось трапилось. Ухопивши рушник, я загорнулась у нього. Мої пальці вже відсунули защіпку й повертали ручку на дверях, коли мій мозок нарешті нормально запрацював.

Спочатку мене вдарило холодним струменем повітря. А потім вразили розширені очі Лаяма. І нарешті — пара білих шкарпеток у його руці.

Міцно стиснувши губи, він оглянув ванну поверх моїх плечей. У мотельній кімнаті було темніше, ніж коли я зайшла туди вперше; мабуть, уже споночіло. Я не можу сказати напевно, але мені здається, я помітила, що кінчики його вух почервоніли.

— Усе добре? — прошепотіла я. Він дивився на мене, а тим часом його огортала тепла пара з ванни. — Лаяме? — Він кинув у мій бік шкарпетки. Я опустила очі додолу на них, потім звела на нього, сподіваючись, що я не маю такого приголомшеного вигляду, як мені видавалося.

— Просто хотів… дати тобі це, — сказав він, ворухнувши шкарпетки ногою. Він знову підштовхнув їх у мій бік. — Коротше, щоби ти вдягнула.

— А тобі хіба не потрібні? — запитала я.

— У мене кілька запасних, а в тебе ж зовсім нема, хіба ні? — Вигляд у нього був такий, наче його щось боліло. — Серйозно. Прошу. Бери. Чабс каже, що кисті та стопи, чи як там їх, мерзнуть у першу чергу, тому вони тобі знадобляться, і…

— О Боже, Зелена, — із глибини кімнати почула я голос Чабса. — Просто забери ці чортові шкарпетки і не мордуй малого.

Лаям не дочекався, поки я спроможуся їх узяти. Оминувши мене, він просто поклав шкарпетки на полицю біля рукомийника.

— У-ум… дякую, — сказала я.

— Рости велика… тобто… без проблем. — Хлопець повернувся, збираючись іти геть, але потім зупинився, наче про щось згадавши. — Добре. Чудово. Круто — ну, побачимось…

— Поменше слів, Лі… — гукнув Чабс. — Дехто з нас намагається трохи подрімати.

— Ох, і справді, подрімати, — Лаям зробив непевний рух у бік ліжка в кімнаті. — Ви із Зу спатимете разом. Сподіваюсь, ти не проти.

— Звісно ні, — мовила я.

— Гаразд, чудово! — І на його обличчі з’явилася радісна усмішка, щоправда, як мені здалося, аж занадто радісна. Цікаво, що він сподівався від мене почути чи що я мала зробити — якщо це був один із тих моментів, до яких