Хранителі - Дін Кунц

— Може, це ніяк не пов’язано із твоєю справою.

— Ти чудово знаєш, що пов’язано.

— Ну, це ще вилами по воді писано.

— Навряд чи. Це було зрозуміло ще вдома у Кішенів, коли я розмовляв із твоїми людьми.

— Гаразд. Припустимо, що я лише спостерігач.

— Моя задниця, — відповів Лем.

— Що з твоєю задницею? — посміхаючись, запитав Волт.

— На ній чиряк на ймення Волтер.

— Цікаво, — сказав Волт. — Ти даєш своїм болячкам імена. А як ти називаєш головний чи зубний болі?

— Мене й зараз мучить головний біль. Його теж звати Волтер.

— Так можна й заплутатися, друже. Краще назви його Бертом чи Гаррі.

Лем ледь не розсміявся — він обожнював гумор Волта, — але розумів, що хоча вони й були друзями, але за цими жартами шерифа приховується бажання втрутитися у справу. Тому Лем відреагував на це кам’яним виразом обличчям, хоч Волт точно знав, що той хоче засміятися. Ідіотська гра, але треба її продовжувати.

Лікар Роджер Селбок нагадував Рода Стайгера[40] замолоду. Він насупився, коли чоловіки підвищили голос. Оскільки в лікаря був могутній стайгерівський типаж, його похмурого погляду було достатньо, щоб вони замовкли і заспокоїлися. Селбок повідомив, що дівчинку обстежили, рани обробили і дали знеболювальне. Вона почувалася втомленою, тому лікар збирався вколоти їй заспокійливе, щоб вона заснула, і був проти, щоби поліцейські будь-якого штибу турбували її своїми питаннями.

Шепіт, ранкова лікарняна тиша, запах дезінфекції, який наповнював коридор, та вигляд медсестри у білому халаті пригнічували Лема. Раптом він злякався, що дівчинка у значно гіршому стані, ніж повідомив лікар. Він висловив свою тривогу.

— Ні, ні, вона у доволі непоганій формі, — запевнив Селбок. — Я навіть її батьків відправив додому. Якби було щось серйозне, то я б так не вчинив. У неї подряпини на лівій стороні обличчя і синець під оком, але жодних серйозних ушкоджень. На рану з правого боку ми наклали тридцять два шви. Треба буде потурбуватися про те, щоб замаскувати шрам. Але її життю нічого не загрожує. Вона дуже налякана, проте це розумна і впевнена у собі дівчинка, тому, гадаю, у неї не буде психологічної травми. І попри те, моя думка така: не варто сьогодні їй влаштовувати допит.

— Це не допит, — сказав Лем. — Всього кілька запитань.

— П’ять хвилин, — додав Волт.

— Навіть менше, — заспокоїв лікаря Лем.

Вони продовжували вмовляти Селбока, і той зрештою здався.

— Ну… Це ваша робота. Якщо ви пообіцяєте, що не будете дуже тиснути на неї…

— Я поводитимусь із нею обережно, наче з мильною бульбашкою, — запевнив Лем.

— Ми поводитимемось із нею обережно, наче з мильною бульбашкою, — уточнив Волт.

— Скажіть, що, в біса, з нею трапилося? — поцікавився Селбок.

— Хіба вона вам не розповідала? — запитав Лем.

— Вона щось говорила про напад койота…

Лем здивувався. Він помітив, що Волт теж спантеличений. Можливо, ця історія і справді не має нічого спільного зі смертю Веза Далберґа та вбивством тварин у Ірвайн-парку.

— Але койоти не нападають на таких великих дітей, як Трейсі, — продовжив терапевт. — Вони небезпечні лише для малечі. І я не вірю, що койот міг завдати таких поранень.

— Наскільки я зрозумів, батько злякав нападника рушницею. А хіба він не знає, що напало на дівчинку? — запитав Волт.

— Ні, — промовив Селбок. — Він нічого не розгледів у темряві, тому зробив два попереджувальних постріли. Чоловік стверджує, що якась істота начебто пробігла подвір’ям, перестрибнула через паркан, але він не зміг її розгледіти. Ще він додав, що Трейсі спершу сказала, що то бука, який жив у її шафі. Але вона марила. Мені вона сказала, що то був койот. Отже… Як ви гадаєте, що тут відбувається? Можливо, ви щось зможете розповісти мені, щоб я знав, як краще лікувати пацієнтку?

— Я не можу, — відповів Волт. — Але пан Джонсон володіє всією інформацією.

— Дякую тобі, — сказав Лем.

Волт лише посміхнувся.

— Вибачте, лікарю, але я не маю права це обговорювати, — звернувся Лем до Селбока. — Врешті-решт, те, що я міг би розповісти, ніяк не вплине на лікування Трейсі Кішен.

Коли Лем та Волт нарешті опинилися в палаті Трейсі, попросивши лікаря Селбока залишитися в коридорі на час візиту, вони побачили там симпатичну тринадцятирічну дівчинку, всю у подряпинах і бліду, наче сніг. Вона лежала у ліжку, накрившись до плечей простирадлом. Хоча їй і дали знеболювальне, вона трималася сторожко, навіть нервово. Детективи зрозуміли, чому Селбок хотів дати їй заспокійливе. Вона була налякана, хоч і намагалася не показувати свого страху.

— Я б хотів, щоб ти залишив нас наодинці, — звернувся Лем до Волта.

— Я теж хочу багато чого, наприклад, філе-міньйон, яке ми завжди їмо на вечерю, — відповів Волт, а відтак звернувся до дівчинки: — Привіт, Трейсі, я шериф Волт Гайнс, а це Лемюел Джонсон. Мене зазвичай усі люблять, але Лем — капосний тип. Так всі говорять. Проте не переживай: я зможу його приструнчити, щоб він поводився добре. Піде?