Хранителі - Дін Кунц

— Боялася, що вони подумають, що мене вдарили по голові чимось важким і я з’їхала з глузду, — зізналася Трейсі. — В такому разі мене б тут протримали значно довше.

Присівши на край ліжка, Лем заспокоїв її:

— Трейсі, не переживай. Ніхто не вважає тебе божевільною. Повір, я знаю, що ти бачила. Єдине, що мені потрібно, — це підтвердження.

Вона з недовірою подивилася на Лема.

Волт стояв біля підніжжя її ліжка, посміхаючись. Він був схожий на великого лагідного плюшевого ведмедя, який несподівано ожив. Волт промовив:

— Перед тим як утратити свідомість, ти розповіла татові, що на тебе напав бука, який колись жив у твоїй шафі.

— Я впевнена, що це була якась потвора, — тихо промовила дівчинка, — але аж ніяк не бука.

— Розкажи нам про неї, — попрохав Лем.

Вона подивилася на Волта, а потім перевела погляд на Лема і зітхнула.

— Давайте ви мені розповісте, що бачили. Якщо збігатиметься, то я розкажу, що пам’ятаю. Але першою я не почну, бо інакше ви ще можете подумати, що я дебілка.

Лем подивився на Волта з неприхованим розчаруванням, розуміючи, що доведеться розповісти деякі нюанси справи.

Волт посміхнувся.

Лем звернувся до дівчинки:

— Жовті очі.

Вона охнула і застигла.

— Так! Звідки вам це відомо? Ви знаєте, що там було?

Трейсі хотіла підвестися, але скривилася від болю, шви на її рані напружились, і вона змушена була сповзти назад.

— Що то було, що?

— Трейсі, — сказав Лем, — я не можу сказати, що то було. Я підписував клятву про мовчання. Якщо я порушу її, то потраплю до в’язниці, але важливо інше… Я після цього не зможу себе поважати.

Трейсі насупилася, але врешті-решт кивнула.

— Здається, я зрозуміла.

— Добре. Тепер розкажи мені все, що знаєш про нападника.

Як виявилося, вона мало що помітила, оскільки ніч була темною, а ліхтарик освітив Аутсайдера лише на мить.

— Досить великий як для тварини… десь такий, як я. З жовтими очима. — Трейсі знизала плечима. — І… з дивним обличчям.

— Тобто?

— З ґулями… якесь викривлене.

Хоч дівчинка й раніше була дуже блідою, а тепер побіліла ще більше, і на її чолі виступили рясні краплини поту.

Зіпершись на спинку ліжка, Волт нахилився вперед, жадібно ловлячи кожне слово.

Подмух вітру за вікном, що налетів з боку Санта-Ани, злякав дівчинку. Вона зі страхом глянула на вікно, яке задеренчало, так наче боялась, що ось зараз щось залетить через шибку в палату.

Лем подумки згадав, що Аутсайдер таким же чином проникнув до Веза Далберґа.

Дівчинка важко зглитнула.

— У тієї тварини була велика паща… і зуби…

Вона сильно тремтіла, і Лем поклав їй руку на плече, щоб заспокоїти.

— Все гаразд, золотце. Все вже позаду.

Трейсі якийсь час помовчала, мабуть, заспокоюючись, а тоді, все ще тремтячи, промовила:

— Вона була волохатою… але я не впевнена, і дуже сильною.

— На яку тварину ця істота була схожа? — запитав Лем.

Дівчинка похитала головою.

— Вона ні на що не була схожа.

— Але якщо ти стверджуєш, що вона була схожа на якусь тварину, то, можливо, на кугуара?

— Ні, не на кугуара.

— На собаку?

Трейсі завагалася.

— Можливо… трохи на собаку.

— На ведмедя?

— Ні.

— На пантеру?

— Ні. І взагалі ні на жодну кішку.

— На мавпу?

Трейсі знову завагалася й замислено насупилась.

— Не знаю, як так… але, можливо, трохи на мавпу. Хіба що в жодної собаки чи мавпи не побачиш таких зубів.

Двері відчинилися і зайшов лікар Селбок.

— П’ять хвилин уже минуло.

Волт почав махати рукою, виганяючи лікаря.

Лем його заспокоїв:

— Усе гаразд. Ми закінчуємо. Дайте нам ще півхвилини.

— Я рахуватиму кожну секунду, — сказав Селбок, відступаючи.

— Можна на тебе покластися? — звертаючись до дівчинки, запитав Лем.

Вона зустрілася з ним поглядом і своєю чергою запитала:

— Щоб я мовчала?

Лем кивнув.

Трейсі сказала:

— Так. Звісно, я нікому нічого не хочу розповідати. Мої