Хранителі - Дін Кунц
— Боялася, що вони подумають, що мене вдарили по голові чимось важким і я з’їхала з глузду, — зізналася Трейсі. — В такому разі мене б тут протримали значно довше.
Присівши на край ліжка, Лем заспокоїв її:
— Трейсі, не переживай. Ніхто не вважає тебе божевільною. Повір, я знаю, що ти бачила. Єдине, що мені потрібно, — це підтвердження.
Вона з недовірою подивилася на Лема.
Волт стояв біля підніжжя її ліжка, посміхаючись. Він був схожий на великого лагідного плюшевого ведмедя, який несподівано ожив. Волт промовив:
— Перед тим як утратити свідомість, ти розповіла татові, що на тебе напав бука, який колись жив у твоїй шафі.
— Я впевнена, що це була якась потвора, — тихо промовила дівчинка, — але аж ніяк не бука.
— Розкажи нам про неї, — попрохав Лем.
Вона подивилася на Волта, а потім перевела погляд на Лема і зітхнула.
— Давайте ви мені розповісте, що бачили. Якщо збігатиметься, то я розкажу, що пам’ятаю. Але першою я не почну, бо інакше ви ще можете подумати, що я дебілка.
Лем подивився на Волта з неприхованим розчаруванням, розуміючи, що доведеться розповісти деякі нюанси справи.
Волт посміхнувся.
Лем звернувся до дівчинки:
— Жовті очі.
Вона охнула і застигла.
— Так! Звідки вам це відомо? Ви знаєте, що там було?
Трейсі хотіла підвестися, але скривилася від болю, шви на її рані напружились, і вона змушена була сповзти назад.
— Що то було, що?
— Трейсі, — сказав Лем, — я не можу сказати, що то було. Я підписував клятву про мовчання. Якщо я порушу її, то потраплю до в’язниці, але важливо інше… Я після цього не зможу себе поважати.
Трейсі насупилася, але врешті-решт кивнула.
— Здається, я зрозуміла.
— Добре. Тепер розкажи мені все, що знаєш про нападника.
Як виявилося, вона мало що помітила, оскільки ніч була темною, а ліхтарик освітив Аутсайдера лише на мить.
— Досить великий як для тварини… десь такий, як я. З жовтими очима. — Трейсі знизала плечима. — І… з дивним обличчям.
— Тобто?
— З ґулями… якесь викривлене.
Хоч дівчинка й раніше була дуже блідою, а тепер побіліла ще більше, і на її чолі виступили рясні краплини поту.
Зіпершись на спинку ліжка, Волт нахилився вперед, жадібно ловлячи кожне слово.
Подмух вітру за вікном, що налетів з боку Санта-Ани, злякав дівчинку. Вона зі страхом глянула на вікно, яке задеренчало, так наче боялась, що ось зараз щось залетить через шибку в палату.
Лем подумки згадав, що Аутсайдер таким же чином проникнув до Веза Далберґа.
Дівчинка важко зглитнула.
— У тієї тварини була велика паща… і зуби…
Вона сильно тремтіла, і Лем поклав їй руку на плече, щоб заспокоїти.
— Все гаразд, золотце. Все вже позаду.
Трейсі якийсь час помовчала, мабуть, заспокоюючись, а тоді, все ще тремтячи, промовила:
— Вона була волохатою… але я не впевнена, і дуже сильною.
— На яку тварину ця істота була схожа? — запитав Лем.
Дівчинка похитала головою.
— Вона ні на що не була схожа.
— Але якщо ти стверджуєш, що вона була схожа на якусь тварину, то, можливо, на кугуара?
— Ні, не на кугуара.
— На собаку?
Трейсі завагалася.
— Можливо… трохи на собаку.
— На ведмедя?
— Ні.
— На пантеру?
— Ні. І взагалі ні на жодну кішку.
— На мавпу?
Трейсі знову завагалася й замислено насупилась.
— Не знаю, як так… але, можливо, трохи на мавпу. Хіба що в жодної собаки чи мавпи не побачиш таких зубів.
Двері відчинилися і зайшов лікар Селбок.
— П’ять хвилин уже минуло.
Волт почав махати рукою, виганяючи лікаря.
Лем його заспокоїв:
— Усе гаразд. Ми закінчуємо. Дайте нам ще півхвилини.
— Я рахуватиму кожну секунду, — сказав Селбок, відступаючи.
— Можна на тебе покластися? — звертаючись до дівчинки, запитав Лем.
Вона зустрілася з ним поглядом і своєю чергою запитала:
— Щоб я мовчала?
Лем кивнув.
Трейсі сказала:
— Так. Звісно, я нікому нічого не хочу розповідати. Мої
