Хранителі - Дін Кунц

— Що?

— А біс його знає. Але він тут побував сьогодні вночі.

Лем витер чоло від поту.

— Ми всього за кілька кілометрів на північно-північний захід від хатини Далберґа.

Кліфф кивнув.

— Як гадаєш, куди воно побігло?

Кліфф знизав плечима.

— Еге, — протягнув Лем. — Цього ми ніяк уже не дізнаємося. Ми навіть не можемо передбачити його дії, оскільки не знаємо, яким чином воно мислить. Дай Боже, щоб воно залишилось тут, у майже необжитій частині округу. Мені навіть страшно уявити, що трапиться, якщо воно опиниться на східному кордоні у передмісті на кшталт Оріндж-парк-ейкерс чи Вілла-парк.

Коли Лем прямував до виходу із зоосаду, він помітив, що мухи так обсіли мертвого кролика, що той став схожий на шмат темної тканини, яка ворушиться від подувів легенького вітерцю.

Через вісім годин, о сьомій вечора в понеділок, Лем вийшов на трибуну у великій актовій залі у приміщенні бази морської піхоти в Ель-Торо. Він нахилився до мікрофона, постукав по ньому пальцем і, почувши голосний відгомін, переконався у його справності, відтак промовив:

— Хвилиночку уваги!

В залі на металевих розкладних стільцях сиділо сто чоловік. Це були молодики міцної тілобудови — військовослужбовці елітних розвідувальних підрозділів морської піхоти. Сюди прислали п’ять взводів з Пендлтона та інших каліфорнійських баз, у кожному — по два відділення. Більшість із них брала участь у пошуковій операції на пагорбах Санта-Ани минулої середи та четверга після того, як у Банодайні спалахнула пожежа.

Вони досі шукали втікачів і щойно повернулися на базу, провівши там цілий день на пагорбах і каньйонах, але вже не у формі. Щоб обдурити журналістів і місцеву владу, вони прочісували відповідний периметр на звичайних машинах — пікапах та джипах-універсалах. Вони ходили лісом групами по троє-четверо чоловік, одягнуті як звичайні туристи: джинсові або камуфляжні шорти з міцної тканини а-ля «Бананова республіка»[39], футболки або вовняні грубі сорочки, кепки з лейблами «Доджер», «Будвайзер» або «Джон Дір» і ковбойські капелюхи. Вояки були озброєні крупнокаліберними револьверами, які на випадок зустрічі зі справжніми туристами чи місцевою владою можна було швидко заховати у нейлонові рюкзаки або під просторі футболки. У пінопластових сумках-холодильниках, що їх вони носили із собою, зберігалися пістолети-кулемети «узі», які при зіткненні з противником можна було задіяти за декілька секунд.

Кожен військовослужбовець у цій кімнаті поклявся мовчати; у випадку розголошення деталей операції порушнику загрожував тривалий термін ув’язнення. Вони знали про об’єкт полювання, хоча Лем розумів, що не всі вірять в існування подібної істоти. Декого ця інформація налякала. Проте більшість солдатів, особливо ті, хто служив у Лівії чи Центральній Америці, вже звикла до смерті та жахіть, відтак їх не надто хвилював об’єкт переслідування. Тут були навіть ветерани, які застали останній рік В’єтнамської війни, так ті взагалі заявляли, що завиграшки впораються з істотою. Але в будь-якому разі це були розважливі люди і вони відчували побожну повагу до свого дивного противника. Якщо Аутсайдера можна знайти, то вони зроблять це.

Коли Лем попросив хвилину уваги, всі одразу ж замовкли.

— Генерал Гочкіс сказав, що ви провели ще один день у марних пошуках, — промовив Лем. — Я знаю, що вам це не подобається, як і мені. Ви вже шість днів намарне провели у важкопрохідній місцевості. Ви втомилися і думаєте, скільки ще триватиме ця тяганина. І я вам відповім: ми будемо шукати Аутсайдера до тих пір, поки не знайдемо. А потім заженемо його в пастку і вб’ємо. По-іншому не вийде його зупинити, якщо він, звичайно, ще в лісі. Не вийде жодним чином.

Усі присутні мовчазно згодилися.

— Не забувайте, що ми шукаємо ще й пса.

Напевне, кожен з вояків сподівався натрапити на пса, а Аутсайдер нехай дістанеться комусь іншому.

Лем промовив:

— У середу сюди прибуде ще чотири відділення розвідників морської піхоти з дальніх баз. Вони вас підмінятимуть, щоб ви отримали хоч кілька вихідних. Але завтра зранку — всі на пошуки. Крім того, район пошуків змінився.

Позаду трибуни висіла карта округу, і Лем Джонсон почав водити по ній указкою.

— Будемо рухатися на північно-північний захід на пагорби та в каньйони навколо Ірвайн-парку.

Лем також розповів про вбивство у дитячому зоопарку і детально описав, у якому стані знайшли трупи, позаяк не хотів, щоб ці люди поводилися легковажно.

— З вами теж може таке трапитися, — насамкінець застеріг Лем. — Тому ніколи і ніде не втрачайте пильності.

Всі як один сприйняли слова Лема надзвичайно серйозно. У їхніх очах він бачив сотні відображень його власного зачаєного страху.

8

У вівторок 25 травня Трейсі Лей Кішен ніяк не могла заснути від збудження, яке переповнювало її. Вона могла б порівняти себе із кульбабкою, білою пухнастою кулькою: достатньо найлегшого повіву — пффф, — щоб насінини-парашутики звіялися на всі чотири сторони світу, і її більше не існуватиме, бо вона помре від власного збудження.

У тринадцятирічної дівчинки була напрочуд багата фантазія.

Трейсі Лей Кішен лежала у своїй темній спальні, і їй не треба було навіть заплющувати очі, щоби побачити, як вона мчить біговою доріжкою верхи на коні — а точніше, на її власному каштановому жеребці на прізвисько Добряк. Вона проноситься повз загорожі, залишаючи всіх інших коней на доріжці позаду; до фінішної прямої залишається не більше ста метрів, а