Межа Фундації - Айзек Азімов
— Тут? Ти справді хочеш говорити про це тут? У громадському місці? Хочеш, щоб я тебе з ніг звалив, коли наслухаюся твоєї брехні?
Компор підняв обидві руки долонями одна навпроти одної.
— Повір мені, це найбезпечніше місце. — А тоді, схаменувшись і зрозумівши, що рветься з язика в співрозмовника, швидко додав: — Або не вір, це не має значення. Я кажу правду. Я на цій планеті на кілька годин довше за тебе і все перевірив. Сьогодні в них на Сейшеллі особливий день. З якоїсь причини це день для медитації. Майже всі вдома чи мають бути вдома. Дивись, як тут порожньо. Ти ж не думаєш, що тут завжди так?
Пелорат кивнув і сказав:
— Я теж дивувався, чому ж тут так порожньо. — Він нахилився до вуха Тревіза й прошепотів: — Чому б не дати йому все розповісти, Ґолане? У цього бідолахи нещасний вигляд, може, він спробує перепросити. Мені здається несправедливим не дати йому шансу.
— Схоже, докторові Пелорату не терпиться тебе вислухати, — відповів Тревіз. — Я охоче зроблю йому таку ласку, а ти зробиш мені ласку, якщо будеш стислим. Мабуть, це непоганий день для того, щоб зірватися. Якщо всі медитують, то скандал, який я здійму, не привабить сюди правоохоронців. Завтра мені вже так не пощастить. Навіщо ж втрачати таку можливість?
Компор відповів напруженим голосом:
— Слухай, якщо хочеш мене вдарити, уперед. Я навіть не захищаюся, бачиш? Уперед, бий, але вислухай!
— Говори. Я трохи послухаю.
— По-перше, Ґолане…
— Називай мене Тревізом, будь ласка. У нас із тобою не настільки приязні взаємини.
— По-перше, Тревізе, ти доклав неабияких зусиль, щоб переконати мене у своїх поглядах…
— Ти добре це приховував. Можу поклястися, що неабияк тебе розважив.
— Я намагався розважатися, щоб приховати від себе ту тривогу, яку ти в мене викликав. Слухайте, сядьмо біля стіни. Навіть якщо тут порожньо, хтось може зайти, і я не думаю, що нам варто привертати увагу без зайвої потреби.
Троє чоловіків повільно пішли вздовж великого приміщення. Компор знову несміливо всміхався, але з обережності й далі тримався від Тревіза на відстані витягнутої руки.
Вони присіли на сидіння, що просіли під їхньою вагою та підлаштувалися під форму їхніх стегон і сідниць. Пелорат здивувався й спробував підвестися.
— Розслабтеся, професоре, — сказав Компор. — Я вже махнув на це рукою. У дечому вони попереду нас. Це світ, який вірить у маленькі зручності.
Він повернувся до Тревіза, поклавши руку на спинку його крісла, і тепер уже спокійно заговорив:
— Ти мене стривожив. Ти змусив мене вважати, що Друга Фундація справді існує, і це неабияк вивело мене з рівноваги. Сам подумай про наслідки, якщо це так. Чи не можуть вони якось за тебе взятися? Усунути тебе як загрозу? І якби я повівся так, ніби тобі повірив, то зі мною могло б статися те саме. Бачиш, до чого я веду?
— Я бачу боягуза.
— А що доброго було б, якби я був сміливцем з казки? — тепло сказав Компор, а його сині очі розширилися від обурення. — Невже ти чи я можемо вистояти проти організації, здатної переплавляти наші уми та емоції? Єдиний спосіб вести ефективну боротьбу — це приховувати наше знання від самого початку.
— Тож ти його приховав і залишився в безпеці? Але від мера Бранно не втаїв, чи не так? А це доволі ризиковано.
— Так! Але думаю, що це було того варте. Самі лише балачки з тобою нічого не дали б: ми опинилися б під психічним контролем або вони просто стерли б нашу пам’ять. З іншого боку, якби я сказав меру… Розумієш, вона добре знала мого батька. Ми з татом — іммігранти зі Смирно, а в мера була бабуся, яка…
— Так-так, — нетерпляче сказав Тревіз, — ще кілька поколінь, і ти можеш відстежити свій родовід аж до сектора Сіріуса. Ти розповідав це всім, кого знаєш. Не тягни, Компоре!
— Добре, я мав доступ до її вух. Якби за допомогою твоїх аргументів мені вдалося переконати мера в існуванні небезпеки, Федерація могла б ужити якихось заходів. Ми не такі безпорадні, як за часів Мула, і — у найгіршому разі — цим небезпечним знанням володіло би більше людей, і загроза, що була спрямована тільки на нас із тобою, розпорошилася б і поміж них.
— Піддати небезпеці Фундацію, але самим залишитися в безпеці. Нічогенький патріотизм, — уїдливо зауважив Тревіз.
— Я сказав «у найгіршому разі». А я все ж таки розраховував на найкращий. — Його лоб трохи спітнів. Здається, його вже втомило незворушне презирство Тревіза.
— І ти не розповів мені про цей свій мудрий план, правда ж?
— Ні, і мені шкода через це, Тревізе. Мер наказала мені цього не робити. Вона сказала, що хотіла б, щоб ти все знав, але ти б закляк, якби дізнався, що твої висловлювання комусь передали.
— Яка ж вона прониклива!
— Я не знав і не міг здогадатися — не думав навіть, що вона планує заарештувати тебе й викинути з планети.
— Вона чекала належного політичного моменту, коли мій статус депутата мене не захистив би. Невже ти цього не передбачав?
— Як? Ти й сам не передбачив.
— Якби я знав, що їй відомо про мої погляди, то передбачив би.
У голосі Компора раптом почулася зневага:
— Легко тепер казати заднім числом.
— І що ти тут від мене хочеш? Тепер, коли тобі теж є що сказати заднім числом.
— Хочу якось усе це спокутувати. Спокутувати всю ту шкоду, якої я ненавмисно — ненавмисно — тобі завдав.
— Яка великодушність, — сухо відповів Тревіз. — Який ти добрий! Але ти не відповів на моє перше запитання. Як ти сюди потрапив? Як ти опинився на тій самій планеті, що і я?
— Це просто. Я за тобою стежив! — сказав Компор.
— Крізь гіперпростір? За моїм кораблем, який стрибає серіями?
Компор похитав головою.
— Тут немає нічого загадкового. У мене той самий тип корабля, що й у тебе, з тим самим комп’ютером. Ти знаєш, що я завжди вмів угадувати, у якому напрямку через гіперпростір полетить корабель. Зазвичай мені це не дуже добре вдається і я помиляюся у двох випадках з трьох, але з комп’ютером виходить набагато краще. А ти ще трохи повагався на старті, і це дало мені шанс оцінити твій напрямок та швидкість перед тим, як ти увійшов у гіперпростір. Я ввів дані в комп’ютер (долучивши свої інтуїтивні екстраполяції), і він зробив решту.
— І ти навіть міста дістався раніше за мене?
— Так. Ти не використовував
