Межа Фундації - Айзек Азімов

— Чому?

— Думаєте, Термінус не пахне?

— Хочете сказати, що пахне?

— Аякже. Коли ви звикнете до запаху іншого світу, такого, як Сейшелл, то будете здивовані, як смердить Термінус. За старих часів щоразу, коли корабель, що сідав на Термінусі після тривалої вахти, відчиняв люки, уся команда кричала: «Знову вдома, у лайні!»

На обличчі науковця читалося обурення.

Вежі міста стали значно ближчі, але Пелорат не відривав погляду від того, що було поруч. В обох напрямках мчали інші автомобілі, а над головою час від часу пролітав якийсь аеромобіль — але Пелорат вивчав дерева.

— Рослинне життя тут якесь дивне. Як ви думаєте, якісь із цих рослин місцеві? — сказав він.

— Сумніваюся, — неуважно відповів Тревіз. Він вивчав мапу й намагався налаштувати програми бортового комп’ютера. — На кожній із людських планет місцевих видів небагато. Поселенці завжди завозили власні рослини та тварин або під час заселення, або невдовзі після нього.

— Але рослини тут здаються дивними.

— Ви ж не очікуєте бачити ті самі види від світу до світу, Янове? Колись мені розповідали, що колектив «Галактичної енциклопедії» видавав атлас видів, який налічував вісімдесят сім товстих комп’ютерних дисків — і це ще він був неповний, а на час завершення все одно застарів.

Машина сунула далі. Перед ними розверзлися околиці міста, яке поглинуло їх.

— Не подобається мені їхня міська архітектура, — трохи зіщулився Пелорат.

— Кожному своє, — сказав Тревіз із байдужістю досвідченого космічного мандрівника.

— До речі, куди ми їдемо?

— Що ж, — відповів Тревіз із явним роздратуванням, — я намагаюся змусити комп’ютер привезти цю штуку до туристичного центру. Сподіваюся, що комп’ютер знається на вулицях з одностороннім рухом та правилах руху транспорту, бо я в цьому не тямлю.

— А що ми там робитимемо, Ґолане?

— Почнімо з того, що ми туристи, тож це місце, куди для нас цілком природно піти, — а ми хочемо поводитися якомога непримітніше та природніше. І по-друге, куди б ви звернулися за інформацією про Гею?

— До якогось університету, антропологічного товариства, музею… Точно не до туристичного центру, — відповів Пелорат.

— Помиляєтеся. У туристичному центрі ми будемо інтелектуалами, які прагнуть отримати перелік університетів у місті, музеїв тощо. Ми вирішимо, куди піти передусім, і там, можливо, знайдемо людей, які можуть проконсультувати нас із питань стародавньої історії, галактографії, міфології, антропології або чогось іншого, про що ви думаєте. Але все починається з туристичного центру.

Пелорат замовк, а автівка й далі рухалася звивистою дорогою, влившись у потік машин. Вони з’їхали на бічну дорогу й проїхали повз знаки, що, мабуть, указували напрямки та містили якісь інструкції з правил дорожнього руху, але текст на них був абсолютно нечитабельний.

На щастя, автівка поводилася так, ніби знала дорогу, і коли вона зупинилася й знайшла собі місце на парковці, стало видно вивіску «СЕЙШЕЛЛ. ДОВКІЛЛЯ. СЕРЕДОВИЩЕ», оформлену тим самим складним шрифтом, а під нею напис «СЕЙШЕЛЛСЬКИЙ ТУРИСТИЧНИЙ ЦЕНТР» простими, читабельними літерами галактичного стандарту.

Вони зайшли в будівлю, не таку велику, як здавалося з фасаду. Усередині було зовсім не людно.

У приміщенні стояв ряд кабінок для очікування: одну з них займав чоловік, який читав новинні стрічки, що з’являлися з маленького виштовхувача; інша ховала в собі двох жінок, які, здавалося, грали в якусь складну гру з карт і плиток. За надто великою для нього стійкою і, здається, заскладними моніторами комп’ютерного управління стояв зі знудженим обличчям сейшеллський службовець, чиє вбрання скидалося на різнокольорову шахівницю.

Пелорат витріщився на нього й прошепотів:

— Поза сумнівом, це світ екстравагантних костюмів.

— Так, — сказав Тревіз, — я помітив. Та все ж таки мода змінюється від світу до світу, а іноді навіть від регіону до регіону в межах однієї планети. І з часом теж. Хто його зна, п’ятдесят років тому всі на Сейшеллі могли носити чорне. Сприйміть це як є, Янове.

— Думаю, що сприйму, — сказав Пелорат, — але я віддаю перевагу нашій моді. Вона принаймні не чинить насильства над зоровим нервом.

— Тому що так багато з нас сірі на сірому? Когось це ображає. Я чув, що це називають «вдягати землю». Тоді, можливо, саме безбарвність Фундації тримає цих людей у веселкових тонах — вони просто підкреслюють свою незалежність. Хай там як, а це питання звички, та й усе. Розслабтеся, Янове.

Вони попрямували до стійки, і тут чоловік у кабінці кинув свої новини, підвівся та з усмішкою рушив їм назустріч. Його одяг був різних відтінків сірого.

Тревіз спочатку не глянув у його бік, а коли глянув, то завмер на місці й ахнув:

— О Галактико… Та це ж мій друг-зрадник!

12. АГЕНТ

1

Манн Лі Компор, депутат Ради Термінуса, вагаючись, простягнув Тревізові праву руку.

Тревіз суворо глянув на руку й не взяв її. А тоді сказав ніби в повітря:

— Мені зараз не з руки ініціювати ситуацію, через яку мене можуть заарештувати на чужій планеті за порушення громадського спокою, але якщо цей індивід наблизиться ще хоч на крок, я це зроблю.

Компор різко зупинився, завагався і нарешті тихо сказав, невпевнено глянувши на Пелората:

— Я можу дещо сказати? Пояснити? Можеш мене вислухати?

Пелорат трохи насупився, перевів погляд з одного на іншого. А тоді сказав:

— Що все це означає, Ґолане? Ми прилетіли в цей далекий світ і відразу ж зустріли якогось вашого знайомого?

Не зводячи очей з Компора, Тревіз трохи повернувся, щоб було ясно, що він говорить до Пелората:

— Ця… людина… про що ми можемо судити хіба тільки з його вигляду… колись була моїм другом на Термінусі. Я довіряв йому, як звик довіряти друзям. Я виклав йому свої погляди, які, думаю, були не з тих, що виносять на публіку. А він переповів їх владі, вочевидь вельми скрупульозно, і не потурбувався повідомити мені про свій вчинок. Через це я потрапив у пастку й тепер у вигнанні. А зараз ця… людина… хоче, щоб її вважали другом.

Він усім корпусом повернувся до Компора й провів пальцями по волоссю, намагаючись пригладити, але лише більше розтріпавши свої кучері.

— Слухай, ти. Дещо я таки хочу в тебе запитати. Що ти тут робиш? Чому з усіх світів у Галактиці ти опинився саме тут? І чому саме зараз?

Рука Компора, яку він тримав простягнутою, поки Тревіз говорив, тепер опустилася, а з обличчя зникла усмішка. Самовпевнений вигляд, що завжди був невіддільною його частиною, зник. Без нього він здавався молодшим за свої тридцять чотири й дещо пригніченим.

— Я поясню, — сказав він, — але лише із самого початку!