Випробування вогнем - Джеймс Дашнер
Зсередини долинала музика — гучна, швидка, з потужними басами і верескливими гітарами. До цього домішувалися сміх і нестройний спів. Усі ці звуки здавалися… божевільними. Томасу зробилося моторошно.
Очевидячки, психи не лишень за чужими носами полюють. Томасу стало зле: тут він своїх друзів точно не знайде.
— Забираймося звідси, — сказав Томас.
— Думаєш? — відповіла Бренда з-за плеча.
— Та ходімо вже.
Вони розвернулися — і завмерли на місці. Троє людей непомітно зайшло у провулок, поки Томас і Бренда сиділи замислені. Й тепер двоє чоловіків і жінка стояли всього за кілька футів від них.
У Томаса серце впало в п’яти, коли він швидко глянув на цих трьох: брудне лахміття, заплутане волосся, замурзані обличчя… правда, на тілі немає ран і в очах ще жевріє іскра розуму. Це психи, тільки не кінчені.
— Агов, — гукнула жінка: довге руде волосся зібране у хвіст, сорочка розстебнута так вільно, що Томас насилу змусив себе дивитися жінці в обличчя. — Ходімо потусуємося? Море танців. Море кохання. Море питва.
Вловивши в її голосі підозрілу нотку, Томас занепокоївся. Жінка не намагалася бути милою, вона знущалася.
— Е ні, дякую, — відповів Томас. — Ми… це… просто…
— Друзів шукаємо, — втрутилася Бренда. — Ми новачки, освоюємося.
— Ласкаво просимо до Психоленду, який облаштував нам «БЕЗУМ», — промовив один з чоловіків, рослявий і бридкий, з масним чубом. — Не бійтеся: там, унизу, — він кивнув у бік дверей з віконцем, — тільки половина кінчених. Подумаєш, ліктем у пику дістанеш або по яйках. Ніхто вас не з’їсть.
— По яйках? — перепитала Бренда. — Перепрошую?
— Я до хлопця звертався, — вказав чоловік на Томаса. — Тобі може бути складніше, якщо не триматимешся біля нас. Ти дівка і все таке…
Томаса від цієї розмови вже марудило.
— Напевно, буде весело, але нам час. Друзів треба шукати. Може, ще повернемося.
Вперед виступив другий чоловік. Невисокий, приємної зовнішності, з коротким білявим їжачком.
— Ви двоє ще зовсім діти. Пора вам учитися розважатися. Офіційно запрошуємо вас на свято, — кожне своє слово він карбував без натяку на ввічливість.
— Ще раз дякуємо, але ми змушені відмовитися, — відповіла Бренда.
З кишені довгої куртки Білявець дістав пістолет. Сріблястий корпус зброї потьмянів і був доволі замацаний, та від цього вигляд мав не менш загрозливий.
— Ви не зрозуміли. Від нашого запрошення не відмовляються.
Аж тут і Рослявий вийняв ніж, а Хвостата дістала викрутку, кінчик якої вкривали чорні плями, очевидячки, крові.
— Що скажете? — запитав Білявець. — То йдете з нами на свято?
Томас подивився на Бренду. Дівчина позирала на Білявця так, ніби готувалася утнути якусь дурницю.
— Зрозумів, — швидко відповів Томас. — Ми йдемо. Ведіть.
— Що? — різко обернулася до нього Бренда.
— У цього — пістолет. У цього — ніж. А у неї — гнила викрутка. Не хочеться мені без очей лишитися.
— Розумний у тебе хлопець, — зауважив Білявець. — Ходімо ж, розважимося, — цівкою пістолета він указав на двері.— Гості — перші.
Бренда розізлилася, проте з очей було видно: вона розуміє, що вибору немає.
— Гаразд.
Білявець посміхнувся: такий вираз найкраще личив би змію.
— Яка сила духу! Все чудово, нема чого хвилюватися.
— Ніхто вас і пальцем не зачепить, — пообіцяв Здоровило. — Звісно, коли поводитиметеся як слід. До кінця свята ще самі до нас попроситеся. Повірте мені.
Томас намагався не впадати у відчай.
— Ходімо вже, — сказав він Білявцю.
— Тебе чекаємо, — вказав той пістолетом на сходи.
Томас ухопив Бренду за руку і притягнув ближче до себе.
— Ходімо розважимося, люба, — промовив він, вклавши у тон увесь сарказм. — Свято чекає!
— Які ж вони милі,— промовила Хвостата. — Як побачу закохану парочку, то аж плакати хочеться, — вона змахнула зі щік уявні сльози.
Й на мить не забуваючи про націлений у спину пістолет, Томас повів Бренду вниз, до старих дверей. Місця у вузькому коридорчику вистачало тільки на двох, щоб пройти плечем до плеча. Не помітивши ручки, Томас запитально подивився на Білявця, який стояв на дві сходинки вище, і той сказав:
— Умовний стукіт. Тричі повільно і тричі швидко кулаком і двічі — кісточками.
Томас ненавидів цих людей. Ненавидів за спокійний тон і милі слова, в яких вчувалося знущання. У якомусь сенсі ці психи набагато гірші за отого безносого, якого вчора зарізав Томас: там бодай зрозуміло було, чого чекати.
— Стукай, — прошепотіла Бренда.
Стиснувши пальці в кулак, Томас тричі повільно гупнув у двері, потім тричі швидко. Нарешті двічі постукав кісточками пальців. Двері одразу ж відчинилися, випустивши надвір шквал оглушливої музики.
У дверях стояв здоровило: пірсинг у вухах і в носі, татуювання по всьому тілу. Волосся він мав біляве й довге, нижче плечей. Не встиг Томас усе це як слід роздивитися, як чоловік заговорив.
— Привіт, Томасе. А ми чекали на
