Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

скулився, усвідомлюючи, що виглядає ідіотом, — а надто коли Бренда якось дивно на нього подивилася.

У спину вперлося щось маленьке і тверде. Томасові й обертатися не треба було, щоб зрозуміти, що це пістолет Білявця.

— Я запропонував випити, — нагадав Довговолосий. І люб’язність враз зникла з його татуйованого обличчя. — Це нечемно — відмовлятися від частування, — і він знову простягнув кухлі.

Томас запанікував. Якщо й були сумніви, вони розвіялися: з напоями щось не так.

Білявець ще сильніше втиснув цівку пістолета Томасові в спину.

— Рахую до одного, — промовив він хлопцеві на вухо. — До одного.

Томас більше й думав. Схопивши кухоль, одним духом перехилив його. Коричнева каламуть обпекла стравохід, і Томас закашлявся.

— Твоя черга, — сказав Довговолосий, простягаючи питво Бренді.

Глянувши на Томаса, дівчина взяла кухоль і випила, навіть не скривившись.

Забравши кухлі, Довговолосий усміхнувся.

— Оце я розумію! Тепер ідіть танцювати!

Щось дивне почало коїтися у Томаса в животі. Тілом розлилося приємне, заспокійливе тепло. Міцно обійнявши Бренду, він повернувся з нею в юрму. Щоразу, коли губи дівчини торкалися його шиї, Томаса накривала хвиля задоволення.

— Що це було? — запитав він, ледве обертаючи язиком.

— Якась гидота, — відповіла Бренда. Томас заледве почув її.— Наркотики. В мене кумедні відчуття…

«Ага, — подумав Томас. — Кумедні». Кімната раптом почала обертатися — значно швидше, ніж кружляли в танці Томас із Брендою. Обличчя танцюристів видовжилися, замість ротів зяяли чорні діри. Музика вповільнилася й наче аж загусла, голос співака звучав низько і якось розтягнуто.

Відхилившись від Томаса, Бренда обхопила його обличчя долонями і зазирнула йому в очі, хоча, здається, не могла сфокусувати на ньому погляду. Вона була прегарна. Гарнішої за неї Томас досі ще не стрічав. Довкола все розпливалося, затьмарювалося. Томас розумів, що відключається.

— Може, так навіть краще? — промовила Бренда. Міміка вуст не збігалася з промовленими словами. Голова дівчини рухалася по колу, немов відокремлена від шиї.— Може, вийде прибитися до них? Будемо щасливі, поки ми ще не кінчені,— вона посміхнулася неприродною, тривожною посмішкою. — А тоді можеш мене вбити.

— Ні, Брендо, — відповів Томас, але голос його звучав наче за мільйони миль — наче з надр нескінченного тунелю. — Не…

— Поцілуй мене, — сказала вона. — Томе, поцілуй мене.

Її долоні дужче обхопили Томасові щоки, вона потягнула його до себе.

— Ні,— опирався Томас.

Бренда затнулася, на обличчя набігла образа. На обличчя, яке вже розпливалося.

— Чому? — запитала вона.

Темрява майже цілковито поглинула Томаса.

— Ти не… вона, — власний голос — здалека зазвучав його голос. Наче відлуння. — І ніколи нею не станеш.

І тут Брендине обличчя потьмарилося — так само, як і Томасова свідомість.

Розділ 38

Отямився Томас у темряві, почуваючись так, ніби його запхали в середньовічну катувальну машину і в череп зусібіч помалу впиваються гострі цвяхи.

Томас застогнав — хрипко й моторошно, і від цього звуку біль тільки посилився. Томас змусив себе замовкнути, потягнувся вгору потерти…

Руки не ворушилися. Щось не пускало його — щось липке тримало зап’ястя. Скотч. Томас спробував поворушити ногами — марно. Їх теж зв’язали. Рух лише додав болю, і Томас обм’як, застогнав тихо-тихо. Скільки ж він так пролежав без тями?

— Брендо? — прошепотів він. Жодної відповіді.

Спалахнуло світло.

Занадто яскраве, воно завдало болю. На мить міцно склепивши повіки, Томас розплющив одне око — перед ним стояли троє. Світло било їм у спини, тому обличчя лишалися в тіні.

— Підйом, підйом, — промовив сиплий голос. Хтось хихикнув.

— Ще вогняного соку? — запропонувала жінка. Знову пролунав той самий смішок.

Очі нарешті призвичаїлися до світла, і Томас роззирнувся. Його всадовили в дерев’яне крісло, прив’язавши широким скотчем руки до підлокітників, а гомілки — до ніжок. Просто перед Томасом стояли двоє чоловіків і жінка: Білявець, Рослявий і Хвостата.

— Чому просто не замочили мене у провулку?

— Замочили тебе? — перепитав Білявець. Раніше його голос звучав не так хрипко; напевно, останні кілька годин він горланив отам на танцях. — Ти що — маєш нас за мафіозі з двадцятого століття? Якби ми тебе хотіли замочити, ти б давно валявся мертвий у калюжі крові.

— Нащо ти нам мертвий? — втрутилася Хвостата. — Тільки м’ясо б зіпсували. А ми їмо свою здобич, поки вона ще дихає. І поки вона не спливла кров’ю, ми поспішаємо відірвати побільше м’ясця. Ти не уявляєш, яке воно соковите і… солодке.

Рослявий і Білявець розреготалися. Хвостата правду каже чи знущається? Так чи так, а Томас злякався до смерті.

— Вона жартує,— запевнив його Білявець. — Людей ми, було, їли — та тільки з відчаю. Людина на смак як свиняче лайно.

Рослявий захихикав. Не пирхнув, не засміявся, а саме захихикав. Томас не вірив, що вони це всерйоз, — набагато більше його турбувало, наскільки в них… поїхав дах.

Білявець посміхнувся — вперше від їхньої