Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Якби Бренда не вистрибнула з вантажівки, Томас так і стовбичив би перед табличкою до кінця дня.

— Я все чекала слушної миті, щоб розповісти про неї,— заговорила дівчина, остаточно повернувши Томаса до тями.

Він різко повернув до неї голову.

— Що? Ти про що?

Бренда не перевела погляд на Томаса — так і дивилася на табличку.

— Коли я тільки довідалася твоє ім’я… Коли Хорхе довідався… Почувши, як тебе звати, він, напевно, відразу вирішив спробувати щастя й провести тебе через місто до цього твого прихистку.

— Брендо, ти про що говориш?

Нарешті вона відірвалася погляд від таблички і подивилася Томасові в очі.

— Такі знаки — по всьому місту, і напис на них незмінний.

У Томаса підігнулися коліна, і він, опустившись на землю, притулився спиною до стіни.

— Як… як таке взагалі можливо? Табличка ж давно висить… — він не знав, що й казати.

— Гадки не маю, — відповіла Бренда, сідаючи поруч. — Нам ці знаки ні про що не говорили. Зате коли з’явилася твоя компанія і ти назвався… ми відразу збагнули, що це не збіг обставин.

Томас обдарував її важким поглядом, відчуваючи, як усередині закипає гнів.

— Чому ти відразу не сказала? Береш мене за руку, звіряєшся, як убили твого батька, а про це ані пись?

— Я боялася твоєї реакції. Думала, зірвешся і побіжиш шукати ці таблички по всьому місту. А мене кинеш.

Томас зітхнув. Як же йому це все набридло! Він глибоко зітхнув, мов видихаючи свій гнів.

— Схоже, це просто ще один штрих до цього безглуздого кошмару.

Звівши голову, Бренда знов подивилася на табличку.

— Хіба не ясно, про що тут ідеться? Це ж очевидно. Бути тобі ватажком, захопити владу. А я тобі допоможу і заслужу своє місце. Місце в прихистку.

Томас розсміявся.

— Я у місті, яке аж кишить варіятами, мене прагне вбити команда дівчат, і мені ще перейматися тим, хто справжній ватажок у моїй групі? Це смішно.

— Дівчата хочуть тебе вбити? — збентежено наморщила чоло Бренда. — Ти про що?

Томас не відповів. Чи варто розповідати всю історію від початку і до кінця? Чи варто взагалі розповідати щось Бренді?

— Ну? — натиснула дівчина.

Нарешті вирішивши, що непогано б вилити душу і що Бренда заслужила на довіру, Томас здався і почав розповідь. Якщо доти він годував Бренду натяками і недомовками, то тепер охоче викладав подробиці. Про Лабіринт, про порятунок, про те, як глейдери прокинулися і зрозуміли, що ніхто їх насправді не врятував. Про Ариса і групу «В». Про Терезу Томас розповів мимохідь, однак Бренда явно про щось здогадалася. Напевно, зрозуміла по очах.

— У вас із цією Терезою щось є? — запитала вона, коли Томас закінчив.

Він не знав, як відповісти. А у них з Терезою щось було? Вони близькі, вони друзі — в цьому Томас упевнений. Він ще не повернув собі всіх спогадів і тому не міг судити, наскільки близькі вони були з Терезою до Лабіринту, коли допомагали створювати цей жахливий проект.

А ще ж був той поцілунок…

— Томе? — покликала його Бренда.

Томас різко глянув на неї.

— Не називай мене так.

— Га? — здивувалася і, вочевидь, образилася Бренда. — Чому?

— Просто… не називай, і все.

Хоч як кепсько почувався Томас, але забрати свої слова назад не міг. Томом називала його тільки Тереза.

— Зрозуміло. І як мені тебе звати? «Містер Томас»? Чи «король Томас»? Чи просто «ваша величність»?

— Пробач, — зітхнув він. — Називай, як хочеш.

Бренда саркастично пирхнула, й обоє замовкли.

Томас із Брендою сиділи під муром, а хвилини тягнулися й тягнулися. Було на диво тихо й мирно, аж раптом Томас почув дивне гуркотіння й насторожився.

— Чуєш? — запитав він, весь перетворившись на слух.

Трохи схиливши голову набік, Бренда завмерла, дослухаючись.

— Ага. Ніби хтось б’є в барабан.

— Здається, ігри закінчилися, — Томас зіп’явся на ноги і допоміг підвестися Бренді.— Як ти гадаєш, що це?

— Нічого доброго.

— А може, то наші друзі?

Басисте бам-бам-бам долинало звідусіль, його відлуння летіло провулком, відбиваючись від стін. Та вже за кілька секунд Томас зрозумів, що лунає воно з-за рогу. Попри ризик, хлопець побіг на звук.

— Що ти робиш? — спробувала зупинити його Бренда, та коли він не зреагував, побігла за ним.

У самому кінці провулку Томас опинився перед потрісканою стіною з вицвілої цегли; тут чотири сходинки вели вниз, до старих дерев’яних дверей. Над дверима було крихітне прямокутне