День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

Павло мовчки схопив Катю на руки, переніс у свою кімнату, вклав на ліжко і вкрив м’якою теплою ковдрою. Тут, у пустелі, вночі справді холодно, як дома восени.

— Ти спи, а я ще попрацюю.

Катя щось муркнула, повернулася на правий бік, обіймаючи подушку рукою й розсипаючи за спиною звивисту хвилю волосся.

Павло ще якусь хвилю дивився на Катю, і здавалася вона йому такою маленькою і беззахисною, що навіть сам боявся уявити її саму в чужій кімнаті й десь в неоглядних пісках невідомої пустелі.

«Нелегка їй випала роль на ці два роки, — подумав Павло й з притиском сказав собі: — Обоє ми це обійшли мовчанкою, хоча обоє ж добре знали, що чекає її тут. Чим я відплачу їй за цю жертву? І хто знає, чи вигоїться коли біль її душі за втратою того, чому вона служила? Наука, виявляється, стоїть над усім, чим живе й захоплюється людина. Наука не приймає ні умовностей, ні застережень, ні благань закоханих, ні страху перед незвіданим, ні погодинної праці: науці треба віддати себе без каяття, як жінці, і жити вірою, що ти, і ніхто інший, прийшов на цей світ для того, щоб відкрити нову браму в світ пізнання». Йому стало незатишно й прикро. Щоб розвіяти в душі непевну осмуту, швидко пройшов до столу, взяв грубий, у чорних твердих обкладинках записник і вивів на першій сторінці:

«Ранчо Доута. День перший.

За вікном дужчає шипіння. Можливо, то влягаються піски, можливо, перегукуються змії на нічних ловах, можливо, так згасають енергії, що накопичилися за день і не розрядилися.

На тисячі кілометрів — чужа земля. І ця земля моя, бо на всіх у нас одна планета. І ми, напевне, одні на мільярди планет. Я приїхав сюди, щоб, якщо треба, вмерти в ім’я розуму на Землі. Чому я так трагічно думаю? Не знаю. Можливо, я просто дивився на Катю й сказав собі: як тяжко жінці вистояти проти того, що натворили народжені нею діти. А жінці треба вистояти й народити тих, хто ніколи не лякатиме свою матір передчасним кінцем її роду. Ми постійно повинні думати про те, як зберегти жінку для її високої місії. І якщо в ім’я цього доведеться вмерти, не треба зупинятися й звертати з цієї небезпечної дороги самоти.

Пізно. Уже поночі. Завтра перший день спільної роботи. Страшно подумати про те, що ми можемо відкрити людям. І радісно й страшно, бо це відкриття на зло і на добро. Зараз я на ранчо Доута. Тут всюди слуги бога війни. Ввічливі і немилосердні… Лягаю спати під охороною телескопічної антени, схожої на оптичний приціл гвинтівки. Така ж антена над дахом у будинку Малькольна. Не хочеться думати про аналогії, але вони не йдуть з голови».

Павло вимкнув світло і розчинив вікно. Війнуло гіркуватим повітрям. Було відчуття, що Павло стоїть у каюті корабля, який причалив до невеличкого острова з тьмавим обрисом пальм, а навкруги з ситим сичанням котив хвилі океан.

Унизу пройшли двоє. Павло побачив пригашений блиск на їхніх шоломах.

— Доведеться ходити до ранку. Інакше засну, — поскаржився молодий голос.

— Тобі легше, а як хлопцям у таємних дозорах? — дорікнув бас. — У пустелі значно легше. Спробував би ти вистояти зміну в джунглях. Там просто п’янієш від затруєної паркоти.

— На щастя, я там не був і, гадаю, ніколи не потраплю в те пекло з дикунами.

— Поглядай на вікна, — звелів бас. — Дехто забуває їх на ніч зачиняти. А на Ранчо живуть незамінимі люди, хлопче.

— Росіяни і японці все ще не сплять.

— Думають, — зі сміхом прохрипів бас, і вартові зупинилися, їхні шоломи поблискували, наче латаття на темній воді.

— А це справді приїхали найрозумніші люди світу? — перейшов на шепіт молодий вартовий. — Якби я мав таку голову, я б ніколи не погодився їхати на це ранчо.

— Тихо, здається, тут проповз щитомордник. Ану присвіти.

Жовтавий промінь розітнув морок, і Павло помітив, як заструменіло щось по землі. В ту ж мить живу стрічку простромила довга блискуча голка.

— Готовий, — сказав молодий вартовий і обвів світлом ліхтаря довкола себе. — Більше не видно. Один приповз.

— Завтра віднеси щитомордника Карлові. Він робить з гадючої шкіри прекрасне реміняччя.

— Гаразд, спущу за два долари.

Павло провів очима вартових, що вгадувалися по зблисках на шоломах. Зачинив вікно й задивився на тонке плетиво текстури відполірованого дуба. «Криптограма життя. — Острожний насупився й затулив вікно шторою. — Я багато думаю про аналогії. Це від неробства. Завтра ж зачиняюся у своїй підземній фортеці».

— Тут вам буде затишно, — мовила Тійока. — Книги, папір і магнітофон до ваших послуг. Ви яким чорнилом любите писати??

— Чорним. Але навряд, чи воно сьогодні мені знадобиться, — голосно сказав Вундстон, розраховуючи на те, щоб його почув і Кукудзі, який ще вештався в холі, уважно подивився на Тійоку, потім змовницьки кивнув їй на крісло:

— Не маю права затримувати вас довше, ніж цього вимагають обставини, але прошу сісти й уважно вислухати мене.

— Я лиш зашторю вікна, — ніби попросила дозволу Тійока.

Рвучко потягнула за плетений жовтавий шнур, і чорні стулки штори поповзли до середини вікна, гойднулися й стихли м’якою колонадою фалд від стелі аж до килима.

— Вас щось непокоїть? — Вундстон бачив, як напружилася Тійока, ніби він мав виголосити їй суворий присуд.

— Це так… Це минеться, —