День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Це обов’язково уточнювати?

— Так, бо засипали той порох у гармату не китайці, а європейці. Ми з вами теж знайшли щось лихе і не знаємо, як повестися. Можна незабаром натиснути кнопку й разом з усіма нашими телеглядачами збожеволіти, а можна відучити людей від вина й тютюну, проте нам не дозволять великі світу цього. Отже, нам доведеться теж подумати про гармату, міс.

— Ви цю ідею запропонуйте Джіму Френку.

Джой не витримав і розсміявся, тамуючи нервовий дрож.

— Ви гадаєте, ми не зуміємо поділитися і перекусаємо ся? — запитала Хілда і тихо звеліла: — Перестаньте блазнювати й гляньте мені в очі, Джой.

— Я завжди люблю дивитися у ваші очі, - скокетував Джой. — Мене лише дивує, що під час останнього сеансу ви думали про земний рай, а тепер шукаєте покупця в стінах Пентагону. Я вгадав, міс?

— Блеклі, - підвищила голос Хілда, — ви забуваєте, хто перед вами.

— Ні, міс. Я завжди поважаю начальство. І лише з по ваги до вас не приховую правди. Символи ваших думок були схожі на прозору тінь, нетривкий міраж, але досить чіткий, щоб його розгледіти.

— Мало хто про що думає, - примирливо сказала Брайнт. — Якщо записати всі думки людини, це буде схоже на безглуздя. Самоконтроль утримує нас в межах розум ного.

— Наш порох якраз і піде на те, щоб випалити умовності контролю. Як ви гадаєте, така армія зможе воювати?

— Цю ідею ми продамо без участі Вундстона. Ви не проти?

— На двох легше ділити, міс, — натякнув Блеклі, мовляв, він ніколи не був у змові з Х’ю, й улесливо додав: — Тим більше, що на мою долю припадає лише третина. Я не помилився, міс? — При цих словах Блеклі дістав зі столу пістолет середнього калібру й сховав до кишені піджака.

— Ви носите зброю? — здивувалася Хілда, хоча у її торбинці завжди лежав бельгійський браунінг.

— Світ не без добрих людей, — хмикнув Джой, — але їх так мало, що часто доводиться покладатися лише на себе. Отже, в дорогу?

— Не забудьте ввімкнути сигналізацію: в присутності жінок чоловіки іноді втрачають контроль над собою.

— Я нічого й ні за яких обставин не забуваю. — Блеклі непомітно для Хілди натиснув ногою біля стіни одну з металевих пластин, якими було викладено всю підлогу в його захмарному кабінеті.

Ліфт, схожий на порожню бляшанку з-під кави, з легким поцокуванням лічильника поверхів, падав донизу. Вежа була надто високою, і Хілда не витримала довгої мовчанки.

— Ви остаточно вирішили холостякувати? — з салонною бравадою запитала Джоя й дала зрозуміти, що службові стосунки залишилися в сталевому кабінеті й тепер можна побути добрими приятелями.

— Невідомо, що може статися з моїми дітьми, Хілдо, — мовив Джой і прицмокнув язиком. — А народжувати комусь тупоголових буйволів не лежить душа. Нехай краще на мені доля поставить крапку. На останній розумній люди ні із роду Блеклі.

— А якщо природа не допустить цього і ми разом із своїм відкриттям канемо в небуття?

— Е-е, Хілдо, з такими прогнозами вам треба негайно подавати у відставку.

— Ви теж відчуваєте постійний страх, тільки вмієте мовчати.

— Боятися й робити свою справу: — це одне, а грабу вати «Релікт», знаючи наперед, що його чекає банкрутство, — це вже зрада, міс.

Хілда кокетливо покрутила в Джоя перед носом ремінцем своєї сумочки й, перш ніж на табло спалахнула кінцева зупинка, застерегла:

— У «Релікті» ходили чутки про ваш песимізм. Про бачте, колего, але мені сьогодні довелося зазирнути у вашу панічну душу. Я це зробила лише для того, щоб не поновлювати одну з підземних камер містера Гленда. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли й не маєте кривди в душі?

— Я не знав, міс, що ви по сумісництву ще й кат, — блиснув очима Джой і перший вийшов з ліфта.

До підземної лабораторії Павла супроводжував лаборант Фред Гаррелсон. Острожний ніяк не міг зрозуміти, чому цей білявий молодий чоловік з зеленкуватими очима так йому не сподобався. Чому Павло неуважно слухав пояснення Фреда й усе прискіпливіше придивлявся до його гоструватого обличчя з стріловидним носом і високим матовим чолом? «Губи, — здогадався Павло. — У Фреда дуже тонкі губи і маленький рот. І руки. Тонкі й довгі, з сухуватими пальцями. Щось єзуїтське є в цих короткуватих рукавах чорного піджака і білих, бездоганно випрасуваних манжетах сорочки. А як він посміхається! Жодна лагідна рисочка не з’являється на його обличчі, а очі залишають ся холодними й настороженими. Невже мені з ним працювати? А можливо, у цієї неприємної людини світлий розум?..»

— Ви мене не чуєте, сер? — у здивуванні запитав Фред і зупинився, заступаючи дорогу між ледь вигнутими стінами вузького коридора.

— Здається, я справді задумався. Вибачте, Фред, — Павло помітив, що вони стоять біля широкого дерев’яного жалюзі, над яким виведено білою фарбою ім’я Острожного. Ні національності, ні титулу, ні назви країни. Тільки прізвище. — Ми вже прийшли? — Павло повів очима вздовж стіни, шукаючи прізвище Тонако.

— До вашого сусіди метрів триста, — підказав Гаррелсон.

— Тут, певне, розкішні лабораторії, - сказав Павло. — Що ж, подивимося.

Гаррелсон добув з кишені тонку вузьку пластинку, встромив її в щілину металевої планки, й важка дерев’яна ляда піднялася вгору, відкриваючи двері з темнуватої латуні. На дверях — ручка у вигляді бронзової кулі й чорний диск для набору цифрового коду.

— Відчиняти лабораторію повинен я, — пояснив Фред. — Числа міняють двічі на день, тому не варто ще й цим забивати вам голову, сер.

— Надмірна турбота, — мовив Павло. — Хоча з цього коридора навряд чи можна втекти. Та й що тут красти?