День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Заходьте, заходьте, — з м’яким акцентом говорила Тійока англійською. Вона підбігла до Каті й, зводячись навшпиньки, зазирнула їй в очі. Мигнули ніжні червоні губенята, які, мов рідну сестру, обцілували Катю. — О-о, містер Острожний, товариш Павел, — з удаваною велеречивістю мовила Тійока. — О, і ви тут, містер Х’ю! Я на аас в образі за те, що минулого разу не затримались у нас і не випили чашечку чаю.

— Сьогодні я готовий нести покарання — випити вдвічі більше, — вклонився Вундстон.

— Тост має містер Вундстон! — оголосив на правах господаря Кукудзі Тонако й націлився на Х’ю своєю борідкою, схожою на засушений корінь ковили.

— Дякую за довір’я, — почав Х’ю. Лілі приязно подивилася на Катю, переповівши їй першу фразу Вундстона. — Я не готувався до промов на такому рівні, - продовжив Х’ю, — та й ніхто мене на це не вповноважував. Тому все, що я скажу, — лише моя приватна позиція, і ні в якому разі прошу не сприймати мої слова за офіційну установку мого уряду. Панове! Точніше, дами і колеги! Вперше в історії цивілізованого світу зібралися разом однодумці науки в цій долині тиші і спокою, де ніхто не заважатиме попрацювати над найпекучішою проблемою нинішньої і майбутньої цивилізацій — новими видами енергії, якої ми не бачимо, бо не можемо збагнути першопричини її збудження. Океани, безмежжя тепла криються в безконечності атома, у не відкритих ще нами істинах гравітації, У всьому, що досі здається парадоксом природи. Сьогодні, як це не дивно, нагромаджено нечувану кількість енергії, але з неї не може скористатися людство Землі. Ми навіть боїмося уявити ту мить, коли над нашими головами та сила вихлюпне огненні моря. Ви добре знаєте, про які запаси енергії я говорю. Ця енергія, панове, нам не підвладна, бо не вчені, а генерали прибрали її до рук, і не знати ще, коли ми від них її заберемо, щоб використати на добро. Цю прірву сили, нищівної сили, створили ми з вами, панове. Наш розум, який має бути вище державних устроїв і чвар, національних примх і того, що породжує недовір’я, розум, що усвідомив свій обов’язок перед усім живим на планеті, цей розум повинен своїм відкриттям осяяти Землю й перетворити загублене в пісках ранчо Доута на нову Мекку людського генія. Пропоную підняти келихи за цю місію вчених мужів, у яких найвідважніші й найпрекрасніші жінки. За співдружність розуму і серця! — вигукнув Х’ю.

— За мир! — не втрималася Катя. — За те, щоб було для кого робити ваші відкриття.

Під час обіду й довгої церемонії японського чаювання Павло відчував якусь приховану нещирість надміру веселої Тійоки і балакучого Х’ю. Хотілося швидше позбутися обов’язкового етикету й залишитися удвох з Кукудзі, поміркувати, як працювати разом у чужій стороні. Дома, в Ягелі, Павло уявляв, що житимуть вони в місті, де можна буде спілкуватися з багатьма колегами. «Ранчо Доута — своєрідна база по розробці всегалактичних енергій? — запитав себе Павло. — А якщо теорія Кукудзі стане реальністю? Тоді після реакції стискання від нашої планети залишиться кулька завбільшки з вовчу ягоду?»

— Містер Павел, ось мої улюблені тістечка. — Тійока з тацею зупинилася перед Острожним. — Мій Кукудзі називає їх «нюх-пух».

— Чому саме так? — запитав Павло й засміявся.

— Бо там немає що їсти, — пояснив Кукудзі. — Вони тануть в роті, і залишається тільки запах смаженого горіха.

— Їжте і не дуже замислюйтесь, містер Павел, інакше усе товариство розбіжиться, — просила Тійока.

— Гаразд, не буду, — пообіцяв Павло. — Ми зворушені люб’язністю господарів дому. І на знак вдячності Катя хоче заспівати й пограти на бандурі.

Всі зааплодували. Катя зашарілася від несподіванки, а Кукудзі винувато розвів руки:

— Шкода, але ми не привезли з собою бандури.

— Бандура уже висить у Катиній кімнаті на стіні, - сказав Павло. — Міс Стауфер дуже люб’язна й розпакувала валізи ще до нашого приїзду. Якщо ви не заперечуєте…

— Містер Острожний, я миттю принесу, — вихопилася Лілі.

— Лілі приготувала сюрприз, — пояснив Павло Каті, перебираючи в пам’яті прадавні народні пісні, що линули колись під передзвін бандури над високим берегом Дніпра чи в його пониззі, десь за Херсоном, де лиш степи й степи та могили у сивих полинах.

Так захотілося Павлові заспівати саме такої пісні, так зажадалося спрагло, аж застогнало в душі від передчуття тихої та болючої думою пісні в оцій далекій землі, яка ніколи не чула, не вірила ні в Дніпро, ні в степи, ні в людей тих лагідних, що жили в тому краї, бо не знала нічого, окрім сонця, спраги та пекучих червонястих пісків, яким вітер не давав удержати плоду й зачепитися за живе коріння, ганяючи сиротою між небом і долом.

— Катю, — стиха обізвався Павло до своєї дружини, — нам жити з цими людьми. Давай поспіваємо. Для них і… для себе.

— Чому ж не заспівати? — погодилась Катя. — Для чого б я тоді возила бандуру?

— Тепер я вірю, що нам не доведеться тут сумувати, — заусміхався Кукудзі, як тільки повернулася Лілі, і тихо зааплодував, заохочуючи всіх попросити Катю й Павла влаштувати невеличкий концерт.

— Вам неможливо відмовити, — сказала Катя й тихо запитала Павла: — 3 чого почнемо?

— «Реве та стогне…» — шепнув Павло й коротко прокашлявся.

Кукудзі дивився лише на білі промені струн, та, як тільки Катині пальці торкнулися їх, добуваючи з дерева і густого мерехту сталевої тятиви чистий дзвін падучої роси, Тонако здригнувся й завмер, уявляючи собі народження дня. Он з океану в небо вдарили перші високі сполохи, і ширше, ширше розмахнулося світло, відкриваючи просторінь безбрежних вод; і раптом у цю красу, цю благословенну тишу, вистояну з світла й води, ввірвалося щось грізне, невблаганне, неминуче, але хтось став супроти, хтось кинув виклик шаленству цунамі, якого ще не видно, ще лиш панічно тікає від берега вода, відкриваючи сороміцьку наготу морського дна — огидного тління вибілених кісток та