День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

столоченої зеленої твані; аж ось на овиді ширшає щось біле й високе, ніби в морі мете метелиця серед літа, і воно мчить, забиваючи дух усьому живому; лише той, хто кинув виклик, стоїть на скелі, висвічуючи бронзою свого дужого тіла, й промовляє до потьмареного сонця, вкладаючи в слова своє останнє бажання перед двобоєм; тікати дарма, бо навіть птах, навіть вітер, навіть голос не мають того лету, що он, мов ураган, рине з-під сонця високою стіною з білим клекотом погамованого світла; нема рятунку, нема надії — лише серце юнака не знає страху, і в останню мить, коли хвиля має пожерти високу скелю, горда людина злітає над хвилею і щезає з очей у вихорі битви з демоном цунамі…

Згасла музика, змовк голос співаків. Кукудзі не аплодував, не дивився навіть на Катю з Павлом. Вони співали незрозумілою мовою, але по тому, як м’яко світилися їхні очі, як легко їм було удвох, Кукудзі здогадався, що Павло і Катя співають про любов, нічим не потьмарену й рівну за своїми почуттями. Кукудзі скиміло під серцем…

Тійока зааплодувала:

— Ми влаштуємо у вашому домі клуб музичних посиденьок. Ви не проти?

— У нас їх називають вечорницями, — відповів Павло й повторив останнє слово по-українськи.

— О, в цьому слові я чую стільки святкового передзвону, що одразу вношу свій пай, — зрадів Кукудзі й метнувся до секретера.

— На вечорниці справді приходять з гостинцями, — підказав Павло. — Вам доведеться просити Тійоку пекти свої тістечка «нюх-пух» і знамениті торти. Шкода, що з нами не буде містера Вундстона, який так любить усе смачне.

— Не нападайте на добряка Х’ю, — заступилася Тійока. — Мені дуже приємно дивитися, як він їсть. Містер Вундстон не залишає на тарілці навіть крихти крему. Ви геніально їсте, містер Х’ю, — похвалила його Тійока й подала чергову чашку міцного гарячого чаю.

— Я завжди твердив, — обізвався Кукудзі, - якщо це геній, то він і з вершковим кремом у животі — геній.

Вундстон засопів і встав. Демонстративно добув сигару і вийшов у хол покурити.

— Завтра після обіду, як попередив містер Вундстон, нас знайомитимуть з підземними арсеналами ранчо й розподілятимуть лабораторії. Містер Кукудзі, ви не проти, якщо я й там напрошуся вам у сусіди? — ніби жартома натякнув Павло.

— Японія і Радянський Союз — добрі сусіди, — сказав Кукудзі, проводжаючи гостей.

Містер Х’ю несподівано зголосився ночувати у будинку Тонако.

— Містер Павел і місіс Кет з дороги, і їм схочеться від почити, — пояснив Вундстон своє рішення. — До того ж мені треба передати місіс Тійоці багаточисельні привіти від її знайомих.

— У вас завелися нові знайомства? — здивовано спитав дружину Кукудзі. — Коли ж ви встигли?

— Я тут півроку удосконалювала американську вимову. Невже ви забули? — тоненьким голосом проспівала Тійока, вибачливо усміхаючись до Острожних. Потім озирнулася на чоловіка: — Ви забули попрощатися з нашими сусідами…

— У прощаннях завжди вчувається печаль, — зітхнув Кукудзі й усім потиснув руки. Білий, мов свічка, він стояв на порозі, доки за Острожними й Лілі не зачинилися двері їхнього будинку. — У прощаннях є гіркота втрати, — мовив тихо й розтанув у напівтемряві коридора. Там, де він щойно стояв, з’явилася. з дубових дощок глуха стіна, схожа на віко прихиленої домовини.

XX

Лілі займала дві кім. нати на першому поверсі. Там були кухня, вітальня, невеличка душова, якою користувалася лише вона. Поряд з кухнею була велетенська морозильна камера з трьома дверцятами.

Павло й Катя займали другий поверх. Правда, в їхньому розпорядженні був ще просторий хол. Там дзумкотів невеличкий фонтан у кам’яному гроті, стояли вазони з квітами, а з широкого вікна відкривалася панорама пустелі.

Катя полюбила цей хол пізніше, а сьогодні вона лиш глянула на нього й піднялась в свою ще не обжиту кімнату, завішану незнайомими килимами, з двома м’якими кріслами, низьким і широким ліжком, зеленавим шовковим абажуром під розмальованою стелею, торшером у вигляді суцвіття лілій, дзеркалами, стінками з десятками дверцят… Створювалося враження, що хтось уже обжився в цій кімнаті і лише на ніч поступився місцем гості. А завтра Катя ввійде в свою порожню кімнату, помиє вікна, підлогу, відсвяткує новосілля й подумає, де, що і як поставити. Підійшла до вікна, натиснула донизу мідну ручку й розчинила його.

Небо палахкотіло від зірок. Темними обрисами залізних велетів стояли пальми. Ніде не світилося. І тут від голосу, тихого й хрипкого, перехопило подих:

— Це ви, місіс Катаріна? — Катя не могла отямитися й усе ще дивилася вниз. — Якщо я вас налякав, то пробачте, але у мене служба, і я зобов’язаний…

— Де ви? — теж тихо запитала Катя.

— Я на варті, місіс, — відповів незнайомий голос, і Каті здалося, що вона чула його раніше. — Зачиніть вікно й опустіть жалюзі, - нагадав вартовий.

— Я люблю спати з відчиненим вікном, сер, — дуже владно сказала Катя, але хрипкуватий шепіт застеріг:

— Тут водяться дуже отруйні змії, які дуже люблять залазити у розчинені вікна, місіс.

— Сер Пітер, це неправда! — скрикнула Катя. Це ім’я зірвалося з її уст мимоволі. — Сер Пітер, це справді ви? — непевно перепитала Катя.

— Так, це я, місіс.

— Коли ж ви прилетіли?

— Сьогодні після обіду.

— Це добре, що ви саме тут. Я не так боятимуся, бо є ще одна близька душа на ранчо. Вас друзі називають Літом? — Катя похолонула — вона вільно говорила й розуміла по-англійськи. «Боже, що зі мною? Я вже знаю цю мову? — вона механічно повторювала чиїсь слова. — Невже знову ті примари, що і на фермі Гленда?» — сахнулася Катя.

— Кого ти злякалася? — тихо запитав Павло.

— Під вікном стояв Пітер Гоулд, — прошепотіла