Сутінки - Стефані Маєр

Джейкоб уже вилазив, широко і радісно шкірячись. Помітно було навіть у темряві. На пасажирському сидінні влаштувався старший чоловік — кремезний, із обличчям, яке важко не запам’ятати. Воно опливало вниз, щоки досягали плечей, зморшки помережили червонувато-коричневу шкіру, як стару шкіряну куртку. Дивовижно знайомі очі, чорні, що здавалися одночасно молодими та древніми на широкому обличчі. Джейкобів батько, Біллі Блек. Я відразу впізнала його, хоча за понад п’ять років, що минули з часу останньої зустрічі, успішно забула його ім’я — не могла пригадати, хто це, коли Чарлі вперше згадав про нього, тільки-но я приїхала до Форкса. Біллі пильно дивився на мене, вивчаючи. Я невпевнено посміхнулася. Очі у нього були розширені, наче від шоку чи страху, ніздрі роздувалися. Посмішка сповзла з мого обличчя.

Нове ускладнення, як сказав Едвард.

Біллі продовжував напружено і сторожко витріщатися на мене. Я застогнала про себе. Невже Біллі так легко упізнав Едварда? Невже він вірить у химерні легенди, над якими насміхався його син?

Очі Біллі не залишали сумніву. Так, вірить.

Розділ 12

На краю прірви

— Біллі! — заволав Чарлі, вискочивши із машини.

Я розвернулася і пішла до будинку. Пірнувши під прихисток ґанку, знаком покликала Джейкоба. Я чула, як позаду мене Чарлі голосно вітався із гостями.

— Я вдам, що не помітив тебе за кермом, Джейку, — невдоволено казав він.

— Нам у резервації рано видають дозвіл на водіння, — відповів Джейкоб, у той час як я відімкнула двері й увімкнула на ґанку світло.

— Не сумніваюся! — засміявся Чарлі.

— Мені треба якось їздити…

Я легко впізнала звучний голос Біллі, хоча востаннє чула його багато років тому. Він раптом змусив мене відчути себе молодшою, дитиною.

Я зайшла всередину, не зачиняючи дверей, і навіть не знімаючи куртки, кинулася вмикати світло. Потім стояла у дверях і насторожено спостерігала, як Чарлі з Джейкобом виймають Біллі з машини і садять у візок.

Я втекла з дороги, коли вони втрьох поквапилися всередину, струшуючи дощові краплі.

— Ти мене здивував, — казав Чарлі.

— Ми довго не бачилися, — відповів Біллі. — Сподіваюсь, я не невчасно, — погляд темних очей обпалив мене. Що причаїлося у їхній глибині — таємниця.

— Ти що, навпаки! Сподіваюсь, ти залишишся на матч. Джейкоб радісно вишкірився.

— Думаю, у тому й справа. Наш телек зламався минулого тижня.

Біллі перекривив сина.

— Крім того, певна річ, Джейкобу не терпілося зустрітися з Беллою, — додав він. Джейкоб кинув на батька сердитий погляд і похнюпив голову. Я боролася із нападом докорів сумління. Напевно, я занадто переконливо грала на пляжі.

— Їсти хочете? — запитала я, розвертаючись у напрямку кухні. Мені страшенно хотілося втекти геть від пильного погляду Біллі.

— Нє-а… ми поїли, перш ніж їхати, — відповів Джейкоб.

— А ти як, Чарлі? — гукнула я, не повертаючись, і вислизнула з кімнати.

— Звісно, голодний, — відповів він, судячи зі звуку, прямуючи до вітальні, отже, до телевізора. Я чула, як візок їде за Чарлі.

Сандвічі з сиром лежали у сковорідці, я саме кришила помідори, коли відчула, що хтось стоїть за спиною.

— Ну, як життя? — запитав Джейкоб.

— Досить непогано, — всміхнулась я. Важко було опиратися його захопленості. — А ти як? Машину закінчив?

— Ні, — насупився він. — Потрібні запчастини. Цю машину ми позичили, — тицьнув він великим пальцем у бік вулиці.

— Вибач. Мені нічого не трапилося на очі… а що ти шукав?

— Головний гальмівний циліндр, — вишкірився він. — Якісь проблеми із пікапом? — зненацька поцікавився він.

— Ні.

— О. Я запитав, тому що ти під’їхала на іншій машині.

Я втупилася у сковорідку, припіднімаючи краєчок сандвіча, щоб поглянути, як він поживає знизу.

— Друг підкинув.

— Класна тачка, — у голосі Джейкас почувся захват. — Втім, я не впізнав хлопця за кермом. Я думав, що знаю більшість однолітків у Форксі.

Я ухильно кивнула, не підводячи очей і перевертаючи сандвічі.

— Мені здалося, що тато звідкись його знає.

— Джейкобе, ти не міг би подати пару тарілок? Вони у шафці над раковиною.

— Звісно.

Він мовчки дістав тарілки. Я сподівалася, що на цьому розмова урветься.

— Хто це був? — запитав він, ставлячи біля мене дві тарілки. Я зітхнула. Мене приперли до стінки.

— Едвард Каллен.

На моє здивування, він розреготався. Я зиркнула на нього — він мав трохи збентежений вигляд.

— Думаю, це все пояснює, — сказав він. — А я бив собі голову, чому тато дивно поводиться.

— Правда, — сфальшувала я безневинний вираз. — Він не любить Калленів.

— Старий у мене забобонний, — ледь чутно пробурмотів Джейкоб.

— Ти не думаєш, що він розповість Чарлі? — не стрималася, щоб не запитати, я. Слова вилетіли тихою скоромовкою.

Якусь мить Джейкоб пильно дивився на мене, я не могла розгадати виразу темних очей.

— Сумніваюся, — нарешті відповів він. — Гадаю, Чарлі минулого разу дав йому добрячого прочухана. Відтоді вони майже не спілкувалися. Сьогодні у них щось на кшталт возз’єднання. Не думаю, що він підніме цю тему.

— А, — сказала я, намагаючись видатися байдужою. Потому як я принесла Чарлі вечерю, я залишилася у вітальні, вдаючи, що дивлюся матч. Джейкоб без кінця щебетав зі мною, я дослухалася до розмови чоловіків, пильнуючи, щоб не проґавити момент, коли Біллі надумає мене продати, й водночас намагаючись вигадати, як спинити його, якщо це станеться.

Вечір видався довгим. На мені висіло багацько невиконаної домашньої роботи, але я боялася залишати Біллі наодинці з Чарлі. Нарешті матч закінчився.

— Ви з друзями скоро приїдете на пляж? — запитав Джейкоб, підштовхуючи візок, щоб той заїхав на поріг.

— Я не впевнена, — ухилилась я від прямої відповіді.

— Вечір промайнув весело, Чарлі, — сказав Біллі.

— Приїздіть на наступну гру, — запросив той.

— Звісно, — сказав Біллі. — Щоб ти не сумнівався. На добраніч, — очі перебігли на мене, посмішка зникла. — Бережи себе, Белло, — додав він серйозно.

— Добре, дякую, — промимрила я, дивлячись убік.

Поки Чарлі махав їм рукою, стоячи у дверях, я попленталася до сходів.

— Не тікай, Белло, — гукнув він.

Я зіщулилася. Невже Біллі встиг щось вибовкати, перш ніж я приєдналася до них у вітальні?

Та Чарлі здавався розслабленим, ще радіючи через неочікуваний візит.

— У мене не було нагоди поговорити з тобою сьогодні. Як минув день?

— Добре, — поставивши ногу на першу сходинку, я вагалася, підбираючи події, якими можна безпечно поділитися. — Моя команда з бадмінтону виграла усі чотири гейми.

— Ого, не знав, що ти граєш у бадмінтон.

— Чесно кажучи, граю я нікудишньо, а от мій напарник — гравець хоч куди, — зізналась я.

— Хто він? — помітно зацікавився Чарлі.

— М-м-м… Майк Ньютон, — неохоче відповіла я.

— А, так, ти казала, що потоваришувала із малим