Сутінки - Стефані Маєр

— Агов, Белло? — покликав Едвард спокійнішим голосом, нахилившись до відчиненого вікна зі слабкою посмішкою на губах.

— Так?

— Завтра — моя черга.

— Черга на що? Він ширше посміхнувся, зблиснувши білосніжними зубами.

— Ставити запитання.

І поїхав — машина різко набрала швидкість і зникла за рогом, перш ніж я встигла зібратися з думками. Йдучи до будинку, я всміхалася. Ясніше ясного, Едвард планує зустрітися зі мною завтра, а можливо, й не тільки.

Тої ночі Едвард, як завжди, грав першу скрипку в моїх снах. Одначе тональність марень змінилася. Вони розтривожили мене розрядами, що електризували повітря у другій половині дня. Уві сні я без кінця крутилася і переверталася, часто прокидаючись. Тільки рано-вранці зрештою виснажено провалилася у темряву без сновидінь.

Прокинувшись, я почувала втому й нетерплячку водночас. Вдягла коричневу водолазку з незмінними джинсами й зітхнула, уявивши маєчку на тоненьких бретельках та шорти. Сніданок не обманув очікувань — все було звично і тихо. Чарлі посмажив яєчню, я з’їла тарілочку каші. Цікаво, Чарлі не забув про суботу? Він відповів на невимовлене запитання, встаючи, щоб віднести тарілку до раковини.

— Щодо суботи… — почав він, ідучи на інший кінець кухні й вмикаючи кран.

Я улесливо підхопила.

— Так, тату.

— Не передумала їхати у Сієтл? — запитав він.

— Ні, не передумала, — скривилась я. Краще б він не починав тему, не довелося б дбайливо вигадувати напівбрехні.

Він вичавив миючий засіб на тарілку і розтер губкою.

— Ти точно впевнена, що не встигнеш повернутися до танців?

— Тату, я не піду на бал, — пильно поглянула я на нього.

— Хіба тебе ніхто не запросив? — поцікавився він, зосередившись на полосканні тарілки у спробі приховати стурбованість.

Я зробила крок подалі від мінного поля.

— Вибирають дівчата.

— А, — набурмосився він, витираючи тарілку.

Я йому співчувала. Напевно, нелегко бути батьком. Ти боїшся, що донька зустріне хлопця, який їй сподобається, але водночас маєш хвилюватися, коли цього не відбувається. Який жах, подумала я, здригнувшись, якби Чарлі бодай на мить запідозрив, кого конкретно я уподобала!

Тим часом Чарлі поїхав на роботу, помахавши рукою на прощання, а я пішла нагору почистити зуби і скласти книжки. Почувши, як рвонула з місця патрульна машина, я не витримала довше пари секунд і крадькома зиркнула у вікно. Срібляста машина була тут як тут, зупинившись на місці, де хвилину тому стояло авто Чарлі. Я підстрибом помчала сходами вниз і вилетіла за двері. Хотілося б знати, як довго триватиме чудернацька традиція. Якби моя воля, хай би так було завжди.

Едвард чекав у машині, втративши шанс побачити, як я грюкнула дверима, не потурбувавшись зачинити їх на нижній замок. Я пішла до «вольво», скромно повагавшись, перш ніж відчинити дверцята й залізти всередину. Едвард посміхався, нічим не стривожений, як завжди нестерпно прекрасний і досконалий.

— Доброго ранку! — привітався шовковий голос. — Як справи? Очі помандрували моїм обличчям, наче це запитання було чимось більшим за звичну формулу ввічливості.

— Дякую, добре.

Мені завжди добре, навіть краще ніж добре, коли я поруч із ним.

Уважний погляд затримався на колах під очима.

— Маєш стомлений вигляд.

— Не змогла заснути, — зізналась я, автоматично перекидаючи волосся на плече, щоб створити бодай видимість укриття.

— Я теж, — піддражнив мене Едвард, заводячи двигун. Я починаю звикати до тихого муркотіння. Впевнена, що ревіння пікапа налякає мене, коли знову доведеться сісти за кермо.

Я розсміялася.

— Думаю, ти правий. Здається, я спала хіба на хвильку довше за тебе.

— Б’юся об заклад, що так.

— Що ти робив минулої ночі? — запитала я. Він вишкірився.

— Жодного шансу. Сьогодні питання ставитиму я.

— Ой, я забула. Що ви волієте знати? — зморщила я лоба. Не уявляю, що, пов’язане зі мною, могло б зацікавити його.

— Який твій улюблений колір? — запитав він із похмурим виразом обличчя.

Я закотила очі.

— Він змінюється щодня.

— Який твій улюблений колір сьогодні? — серйозно перепитав він.

— Напевно, коричневий.

Як правило, я вдягаюся відповідно до настрою. Він фиркнув, нарешті розслабивши насуплену міну.

— Коричневий? — повторив скептично.

— Так. Коричневий — теплий колір. Я сумую за ним. Все, що має бути коричневим: стовбури дерев, каміння, бруд, — тут вкрите соковитою, в’язкою зеленню, — поскаржилась я.

Здається, маленька розгнівана тирада справила неабияке враження. Едвард замислився на хвильку, дивлячись мені прямо у вічі.

— Ти маєш рацію, — серйозно виголосив він. — Коричневий колір — теплий, — він потягнувся швидко, водночас наче вагаючись, і відкинув моє волосся з плеча на спину.

Тим часом ми приїхали до школи. Шукаючи, де припаркуватися, він обернувся до мене.

— Що у тебе зараз у плеєрі? — запитав він похмуро, ніби вимагав зізнатися у вбивстві.

Я пригадала, що там досі стоїть подарований Філом диск. Коли я сказала назву гурту, Едвард криво усміхнувся, в очах промайнув дивний вираз. Він відчинив відділення, розташоване під автомобільним CD-плеєром, витягнув один із приблизно тридцяти дисків, напханих у маленький ящичок, і віддав мені.

— Проміняєш Дебюссі на це? — запитально звів він брову. Такий самий диск. Я оглянула знайому обгортку, не підводячи очей.

Решта дня пройшла приблизно у тому ж дусі. І поки Едвард проводив мене на англійську, і коли ми зустрілися після іспанської, і протягом всього ланчу він безжально розпитував про кожну найневажливішу подробицю мого існування. Фільми, які я люблю і терпіти не можу, невелику кількість місць, де бувала, і безліч тих, котрі мрію відвідати, і книжки, книжки, ще раз книжки.

Складно пригадати, коли востаннє я так багато говорила. Частіше, ніж хотілося б, я почувалася ніяково, переконана, що навіюю на Едварда нудьгу. Та неймовірна зосередженість, написана на його обличчі, і нескінченний потік запитань підштовхували мене продовжувати. У переважній більшості запитання були легкими, лише кілька змусили почервоніти — хіба мені довго. Коли це траплялося, на мене висипалася додаткова купа запитань.

Наприклад, коли Едвард захотів дізнатися мій улюблений дорогоцінний камінь, я, не подумавши як слід, бовкнула «топаз». Він бомбардував запитаннями із такою швидкістю, наче я проходила один із психологічних тестів, у яких ти повинен відповідати перше, що спаде на думку. Не сумніваюся, він продовжив би рухатися вниз по списку в голові, яким керувався, якби не клятий рум’янець. Обличчя почервоніло, тому що донедавна моїм улюбленим каменем був гранат. Поїдаючи поглядом топазові очі, неможливо було не пригадати причину раптової зміни смаку. Природно, Едвард не заспокоївся, доки я не зізналася, чому зашарілася.

— Скажи мені, — зрештою наказав він потому, як умовляння