Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Петро Федорович Кравчук

…Кривава цівка пролилась у мої долоні. І я почав ковтати теплий солонуватий плин, розкошуючи радістю, що межує з божевіллям. Тримайся, людство! Я йду!

…Тіло старого майже безшелесно опустилось мені до ніг. Хлопчисько-наступник забіг кудись, сховався — не знайдеш… Мене нудило, у голові калатав дзвін. Все. І я знаю, що мені не буде приходити в страхітливих снах цей старий. Я вчинив правильно! Тричі правильно! Сто тисяч разів правильно!

…А зараз мені потрібен вертоліт. Е, ні… зараз мені, здається, буде потрібен автомат… Тривожні голоси й ланцюжок вогнів котилися від села. Біжать! Я озирався, шукаючи сховища…

…Ось вони, смолоскипи! І обличчя… Обличчя тих, хто ще вчора доглядав за мною, вгадуючи кожне моє бажання… В очах я читаю короткий, нещадний вирок.

Автомат! Маленький, гарненький десантний автоматик…

…Долоні розкрилися, готуючись прийняти бажану вагу воронованого металу… Правий лікоть до стегна, ліву ногу ледь уперед…

Що?! Де?! Де цей триклятий автомат! Мої руки порожні…

…Я забув. Я нічого не можу — сам для себе… Цей хист — тільки для інших…

Де я зараз знайду людину, котра знає, який на вигляд автомат, а найголовніше — яка захоче попросити в мене цю непотрібну для неї і таку потрібну мені річ?!

Професор з одвертою цікавістю роздивлявся довкола. Психолог мовчки спостерігав. Він розумів професора. Він передбачив і його подив, коли той, фахівець із старослов’янського фольклору, одержав запрошення на консультацію в науково-дослідний інститут психофізіології, і його допитливу реакцію тут, у стінах інституту. Зрештою, зрозуміти було не важко. Ну що спільного між казками та фантастичними бувалицями сивої давнини й новітніми проблемами психодинаміки? Хоч, якщо перебрати казкові варіанти…

Професор був порівняно молодий. В усякому разі ще не ввійшов у п’яте десятиріччя. Високий, широкий у плечах, він спокійно очікував початку розмови. Опуклі блакитні очі на міцному, ніби карбованому обличчі дивилися запитально.

— Правду кажучи, — м’яко мовив Психолог, — ваше завдання, Професоре, майже безнадійне. Але вирішено: ви можете відмовитися від нього будь-якої миті. Хоч, би й одразу після нашої бесіди.

— Чим же я можу вам слугувати? — ґречно запитав Професор.

— Мова піде про одного з наших пацієнтів — ми маємо при інституті невелику дослідну клініку, — хворого, виняткового з погляду психології.

Професор сів у м’який фотель.

— Коротенько його історія така. Затримали якось серед вулиці здорованя з довбнею і в самій сорочці мало не до п’ят привезли до нас… На жаль, ота дивна зброя, як і єдиний його одяг — грубезна сорочка з білої мішковини, загубилися. Я кажу “на жаль”, бо, можливо, пізніше ці його незвичні речі викликали б у хворого якісь певні асоціації, оскільки з’ясувалося, що він повністю втратив пам’ять. Хто він? Звідки він? На ці запитання не мали жодної відповіді. А тим часом він докладно й охоче розповідав про себе. Проте оці його розповіді разом з дивом-довбенькою і довгою сорочкою відчинили для нього двері психолікарні.

— Поки що нічого не розумію, — зауважив Професор.

— Зараз зрозумієте. Річ у тім, що він назвався Добринею.

— Рідкісне нині ім’я. Надзвичайно рідкісне! В усякому разі досі у сучасників я такого не стрічав.

— Це ще не все. По батькові він — Микитович.

— Добриня Микитович?! — вразився Професор.

— Він.

— Невже?..

— Так, билинний богатир.

Професор з неприхованою іронією запитав:

— А якщо хтось з ваших клієнтів величає себе Александром Македонським, ви кличете на консультацію історика?

— Вас це, мабуть, здивує — не кличемо, — у тон йому відповів Психолог.

Він не схибив, бо одразу відчув, а тоді й побачив, як з обличчя Професора зникла сторожка напруженість. Фахівець із старослов’янського фольклору невимушено поклав брунатну шкіряну теку, яку досі тримав на колінах, край столу, вільніше вмостився у фотелі і витяг пачку “БТ”.

— Курити у вас не заборонено?

— Прошу, — Психолог підсунув ближче до нього керамічну попільничку.

— То чим же я можу вам допомогти?

— Дозвольте спочатку закінчити оповідь, — ухилився од прямої відповіді Психолог. — Усілякі спроби повернути йому пам’ять були марні. Хлопець жив і марив героїчним епосом. Але цілком усвідомлював, що потрапив у нові для нього часи й охоче засвоював сучасну інформацію. Багато читав, багато вивчав… Маючи сумирну, лагідну вдачу, він, по суті, не потребував нагляду лікарів. І все було б гаразд, якби не одна обставина… — Психолог на хвильку замовк, теж запалюючи сигарету. — У лікарнях Добриня Микитович перебував недовго, бо за два-три місяці зникав… на два, три, а то й п’ять років.

— Де ж він перебував?

— Зрозуміло, в Київській Русі, — всміхнувся Психолог, — часів князя Володимира — Ясне Сонечко. Ось послухайте, як він сам про це оповідав…

…Як завжди, незбагненна зміна сталася раптово. Він упізнав місцевість: вже не раз і не два виїжджав на ці гнилі береги осоружної Пучай-ріки. У повному богатирському спорядженні. Змієнят конем топтати. Погань виводити. А зараз він несподівано опинився на березі Пучай-ріки у традиційній лікарняній білизні, піжамній парі з сірої фланелі і в м’яких пантофлях. А неподалік громадилися Сорочинські гори, звідки вітерець доносив запаморочливий сморід, слабкі погуки грому і зловісне, загрозливе гарчання. З-за скель знялися три стовпи диму, по скелях між темних жахних печер застрибали червоні іскри.

— Помітив, супостат! — спересердя вилаявся Добриня Микитович. — Тепер від ірода не втечеш: літає, як той “залізний птах”.

Добриня знав: часу в нього замало — Змій Горинич не забариться. Ще б пак! Надибати затятого ворога без коня, без списа, без меча й кинджала! У фланелевій піжамі замість кольчуги!..

Богатир похапцем скинув сіру куртку, а за нею — сорочку. Тоді зав’язав комір сорочки вузлом і заходився набивати імпровізовану торбу камінням.

За цією гарячковою роботою у голову лізли пам’ятні настанови з “Ізборника змієборця”:

“…досі звитяжцям відомі лише п’ять видів Зміїв Гориничів: змії-вогнемети, змії-панцерники, змії-хоботники, змії-багатоголовики та меченосці-людожери”;

“…найнебезпечнішим ворогом для змієборця є Змій Горинич-вогнемет. Своєю смертоносною могутністю він не поступається найкращим зразкам класичних європейських драконів”;

“…справжньою літаючою фортецею з’являється на місце двобою Змій Горинич-панцерник. Сліпий у своїй люті, він трощить і ламає все навкруги. Пробити його броню звичайним булатом важче, ніж проколупати пальцем мур в’язниці…”

Добриня затягнув у вузол поділ набитої камінням сорочки, взявся за скрутень рукавів і вже мав хоч і ненадійну, але все-таки зброю. Він накинув на плечі фланелеву куртку і поглянув на кам’яне Сорочинське громаддя.

Змій Горинич уже знявся в повітря. Це був найогидніший представник з усіх відомих. Його бридке, слизьке тіло було вкрите зеленкуватою лускою. Брудний, обліплений якимсь сміттям і шкаралупою, він химерно вигинався всім своїм довжелезним