Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Петро Федорович Кравчук

Увечері Таїсія Іванівна прожогом влетіла до хати. Угледівши пригніченого Хлопчика, все зрозуміла й весело защебетала:

— Чого зажурився? Нещасний! Казочку в нього відібрали! А мільярди людей живуть звичайнісіньким життям і не рвуться за хмари. Працюють, ходять по землі, виховують дітей. Мріють теж, звичайно, але ж за межі не виходять…

Хлопчик демонстративно відвернувся.

— Не згоден? Тоді послухай: усе тобі давалося без будь-яких труднощів, без найменшого твого зусилля. А що даремно дісталося, те не шкода й втратити. Чи не так?

— Не знаю, тітонько, — байдужим тоном відповів Хлопчик. — Не здатен я сьогодні мислити. Важко мені. Не можу я більше тут зоставатися. Поїду.

— Куди?

— До великого міста. Подам в університет документи. Я вже все вирішив. Завтра й поїду.

У тихій зажурі тітка сказала:

— Вирішив — їдь. Речі зараз складу.

Автобус, як завжди, запізнювався. Тітка і Хлопчик стурбовано поглядали туди, звідки мала підкотити машина. Говорили про те про се, відчуваючи, що їх уже розділяють кілометри й роки.

Нарешті, натужно завиваючи, до станційного будиночка під’їхав старий ПАЗ, якому б давно годилося зайняти місце серед музейних експонатів. Двигун торохкотів, чмихав, кузов деренчав.

Пасажири з’юрмилися біля передніх дверей; задні, судячи з усього, давно не відчинялися. Кожному хотілося зайняти найзручніше місце. За сльозами тітка не бачила племінника. Вона хотіла усміхнутися, щоб підбадьорити Хлопчика, але нічого з того не вийшло, обличчя її лише жалібно скривилося.

Нарешті всі повсідалися, заскреготіла коробка передач, і автобус, смикнувшись, рушив.

Коли автобус проїжджав повз молочний магазин, Хлопчик раптом побачив Феню Моргану. Невже й вона стала звичайною? Із-за хмар блиснуло вранішнє сонце, і тієї ж миті за спиною феї спалахнуло золотисте сяйво. Потім воно щезло. Що то було? Може, платтячко блиснуло в сонячних променях? А може, й справді — крила?..

Автобус прогуркотів по мосту через річку і вихопився за місто.

Хлопчиком заволоділи думки про майбутнє, яке чекало на нього.

Після від’їзду Хлопчика всі помітили — з Крутоярів почала зникати молодь. Обезлюдніла завжди така галаслива, гомінка Корогодська. Напівпорожній кінотеатр не виконував план. В кутку танцювального майданчика тупцяло всього кілька пар. А одного вечора сюди взагалі ніхто не завітав.

Якось по Крутоярах полетіла чутка: десь у далеких краях розгулявся вулкан.

До вечора землю й дахи будинків укрив сантиметровий шар пилюки.

Схоже було, що таки вулкан, і люди мусили серйозно замислитися над своїм майбутнім. Усі тільки й говорили про те, що буде з містечком. Кілька тижнів люди боролися із стихією. Але сили й терпіння крутоярців вичерпувались, а вулканічна пилюка все летіла й летіла.

І населення почало покидати Крутояри. Через кілька днів у містечку залишилося два чоловіки — лікар-психіатр Андрій Григорович і старий Михайло.

— Як я звідси поїду? — казав Андрій Григорович. — Поки житиме тут хоч одна людина, мушу зоставатися. А раптом моя поміч потрібна!

У поспіху всі забули про старого Михайла. Останніми місяцями до нього ніхто не звертався — у містечку, на диво, не помирали.

Сторож сидів у своїй кімнатці — спокійний, відчужений. Старий повністю втратив зв’язки з довколишнім світом, поринув у спогади. І чим далі його пам’ять висвічувала події минувшини, тим яскравішими і барвистішими вони йому уявлялися.

Пізно ввечері він підвівся, дочвалав до дверей, відчинив їх.

До свого будинку він більше не повернувся.

Через кілька місяців пил з вулкану повністю вкрив містечко. Від Крутоярів нічого не лишилося. Якимось чином згадка про них зникла з літопису. Немає містечка і на географічній карті.

Спливло багато років. Хлопчик виріс, закінчив медінститут, одружився, його суджена — теж лікар. Мають сина Славка — непосидючого, невгамовного, як і всі діти.

Влітку, у вихідні, колишній Хлопчик неодмінно виїжджає відпочивати на природу. Багато часу він віддає вихованню сина. Славко росте звичайним хлопчиком. Щоправда, останнім часом за ним почали помічати деякі дивні речі: то раптом зграя птахів його супроводжує, коли він іде в дитсадок, то двигуни в машин глухнуть, коли вулицю переходить…

Я — гуакеро.[10] Розумію, рекомендація сумнівна, та що вдієш, іншої нема. Мій дід і батько були гуакеро. Але не заздрю я тим, хто посмів би їх так назвати. А мені байдуже. Гуакеро то й гуакеро. Адже більше ніким я бути не можу. Це не для мене — солідний офіс, кермо вантажної машини, яскраві стелажі маркету. День при дні те ж саме: кілька жалюгідних монет у кишені, зміїні очі боса, телефон, папірці, клієнти.” Й лихоманкова палюча спрага, підігріта кінофільмами та лакованими, блискучими обкладинками журналів. Там недоступні жінки у хутрі й діамантах, столітньої витримки вина, розкішні автомобілі, коні, яхти, вілли… Та найбільше я ненавиджу сухі, презирливо стиснуті роти швейцарів у тих ресторанах, куди мене не пускають. Дарма! У мене й зараз немає коней і яхти, й не для мене поки що клубні розваги. Але в мене є те, що всім їм тільки сниться — воля. Я сам собі шеф, бос, бог. Смерть раз у раз зазирає мені в обличчя, проте настане ще мій час. І нехай я здихаю від спраги у буші, від голоду в пампі, від страху в сельві. Ніхто цього не бачить і не знає. Зате ж і поподурив я цих молодчиків з Інтерполу, приємно згадати…

І як сильно нас зневажають. Як таврують нас газети, як винюхують наші сліди поліцейські шпики, як гострять на нас шанцевий інструмент археологи! Я вже не кажу про ЮНЕСКО… Навіть чергова клієнтка, вчепившись у золото ацтекських принцес, відслинює зелененькі кредитки, а потім сичить у спину: “Гробарі, пожирачі стерва!..”

Усі ми одинаки. Свій шанс ділити ні з ким не хочеться, я смертю й радий би поділитися, та смерть — тільки твоя. Цілий світ проти гуакеро. І навіть потойбічні сили. Наслухався я про духів стародавніх склепів, про хвороби, що підстерігають у фараонових пірамідах, про привидів з покинутих могильників. Я знаю: всі, хто доторкнувся до золотого орла вождів народу майя, загинули смертю миттєвою й незбагненною. Та знаю й інше: якщо гуакеро гине, то винен він сам.

Напруж тіло і нерви, ретельно перевір зброю й аптечку, дивись, куди ступаєш, нічого не чіпай голіруч, не метушись і мовчи. Уві сні, в маренні, напідпитку — мовчи! Куди йдеш, звідки, що бачив і чув — мовчи! І головне —