Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Петро Федорович Кравчук
А старий дивився на мене спокійно, й у цьому спокої мені привиділася неземна велич. Я нічого не спитав: не знав, як спитати.
Вони пішли. А я довго сидів, відсьорбуючи джин, затягуючись сигаретою, бездумно дивлячись у небо, в осоружну сельву…
Я не запанікував. Я просто не повірив. Спрацювало жорстке правило: не квапитись. Не квапся, Тишко Томе! Одужуй. А там буде видно.
Індіянці мене жаліли. Розмовляти ми не могли, але весь час хтось приходив до мене, сідав поруч, усміхався і хитав головою, пригощаючи фруктами й горіхами. Найкращу рибу, найкращі шматки здобичі вони несли до моєї хазяйки. Всі вони здавались мені на одне обличчя, їхні варварські імена я взагалі не намагався запам’ятати. Відверто кажучи, я міг би вже й піти — за моїми підрахунками, до великої річки близько сотні миль, а на річці завжди є люди… Проте мене втримувала таємниця неймовірної історії з джином і сигаретами. Старого я більше не бачив.
Допоміг випадок. У моєї хазяйки закінчилася сіль. Вона сумно покрутила в руках червоний горщик, в якому завжди зберігалася сіль, і побігла до сусідки. Як я зрозумів, сусідка їй нічим допомогти не змогла. Після тривалих і гомінливих розмов п’ятеро-шестеро жінок, прихопивши посуд, побрели поодинці туди, де височів дивно безлісий для цих місць пагорб. Чомусь дуже хвилюючись, я поплентався за ними. Жінки йшли, весело розмовляючи й сміючись.
Вони зупинилися біля підніжжя пагорба, тричі вклонилися чорному отвору печери й заспівали якусь пісеньку.
З печери вийшов Батько. Після недовгої метушні й радісних вітань старий сів на землю. Перед ним півколом розмістилися жінки. Вся група завмерла хвилин на п’ять. Потім жінки підхопили горщики, що помітно поважчали, вклонилися старому і повернули назад. Я заліз якомога глибше в кущі. Жінки пройшли повз мене, і я розгледів у горщиках насипану вщерть крупну, чисту, блідо-рожеву сіль… А якщо я захочу місяця з неба?
Тиждень я пробивався крізь мовний бар’єр. Та й пробившись, з’ясував небагато. Хто цей старий? Батько. Чий? Усіх. Як він робить свої чудеса? Не знаємо. Він може зробити все? Ні. Тільки річ. Яку? Будь-яку. А якщо він ніколи її не бачив? Треба, щоб бачив той, хто хоче цю річ. Старий усім робить потрібні речі? Так. Чому він не зробив вам багато грошей, золота, рушниць, віскі? Нам це не потрібно (між іншим, це було вимовлено з презирством). Звідки він узявся, Батько? Батько? Раніше був інший Батько. Потім помер. Став цей. Яким чином? Старий Батько навчив нового. Навчив?! Так. Він і мене може навчити? Ні. Чому? Ти не будеш Батьком. Ти підеш. Навіщо ж ти робиш острогу, попроси Батька — він дасть нову й кращу. Соромно лінуватися.
О! Ось він, мій шанс. Я маю змусити старого навчити мене. Він — наче дитина. Обдурити, залякати його не важко. А вже тоді… І в очах у мене затанцювали жовті злитки золота, закрутилася рулетка Монте-Карло, ліниво усміхнулася до мене Мей Лу — суперзірка екрана… Я увіткнув нігті в долоні й почав гарячково умовляти себе не поспішати.
Я місяць просидів у цьому сільці. Місяць мене жерла вся комашня сельви, а я, відповідно, жер їх — це навіть важко собі уявити, скільки всякої повзучої і літаючої нечисті попадає в горщики, в яких варять їжу!
Я місяць мився без мила і весь заріс, поки не збагнув попросити у старого все, що мені потрібно. І я одержав леза “Жіллет” і мило “Поцілунок Мерілін”. Старий сотворив би для мене й купу золота, але як я її потягну… І мені потрібна не просто купа.
Мене замучили жахливі сни. І коли я зрозумів, що божеволію, я знову пішов до старого.
Він сидів біля печери, гріючи сухі пергаментні руки над Жаринами пригаслого вогнища. Поблизу нечутно метушився юнак років вісімнадцяти — як я з’ясував у селі, майбутній наступник Батька.
Я сів навпроти, закурив довгу сигарету (теж подарунок Батька. Такі я бачив якось, коли збував одному “нафтовому шейхові” якісь дрібниці з розкопок Межиріччя). Димок довгими липкими стрічками поплив до верховіть. Він пахнув, як дорогі парфуми, і цей запах викликав у мене райдужні видива — Париж, Гаваї, Ріо… Я насилу відігнав їх. І завів довгу розмову…
Старий дратував мене своєю прямотою, відвертістю, примітивним рівнем спілкування. Невже все було так, як він каже? І хіба можна розказувати про такі речі мені, сторонній людині? Розумом я усвідомлював, що старий не обманює, і водночас… не міг повірити жодному його слову. Це треба бути бовдуром, щоб повірити!
Ось що він мені розповів. Батько був у племені завжди. Він робив усе, що просили люди. Просили ж небагато: сіль, найпростіші прикраси… Нещодавно хтось гостював у сусідньому племені й скуштував там цукру. Тепер просять і цукор. Плем’я живе відлюдно, добуває собі все необхідне, в іншому немає потреби. Батька ж просять тільки тоді, коли щось нездатні зробити самі чи коли треба дуже швидко зробити. Ось у минулому році горіла сельва… Загинули рослини, з яких робили мотузки, сіті… Тоді просили Батька. Він дав.
Я ладен був завити. Яка несправедливість — дивовижним фантастичним хистом володіють дикуни, які й розпорядитися ним не вміють!..
Я обережно перейшов до найголовнішого. І знову старий почав верзти якусь нісенітницю. Він сказав, що навчити цього неможливо. Дар можна одержати лише від попереднього Батька й самому стати Батьком. Попередній тоді вмирає. О господи! Яке мені діло до колишніх! Як одержати?! Старий притис довгим пальцем неспокійну жилку на своїй шиї:
— Треба розрізати отут… і пити. Пити кров. Поки колишній Батько не помре. З його кров’ю одержиш знання.
Оце й усе? То чому ж ти досі живий, стара личино? Стримуючи думки й дихання, я скоса глянув на майбутнього наступника — щуплого темношкірого індіянця. Чого ж ти чекаєш, хлопче?
Старий знизав плечима, вгадав невимовлену думку:
— Навіщо? Я старий, скоро я піду… Коли я буду зовсім кволий, я покличу до себе цю людину…
Людину? Дикуна, скажи краще! І він даватиме твоєму племені сіль, цукор, океанських черепашок і красиве пір’я?!
І я витяг з кишені свій вірний ніж з клеймом на руків’ї — зображенням вовка. Я сам став вовком. Я вип’ю… я вип’ю твою трикляту кров, старий, і тоді світ взнає Тишка
