Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін
— Від кого охороняють? Не від гусей же?
— Сама не знаю, — простодушно відповіла Пуйме. — І дідусь не знає. Треба охороняти — і квит.
Вона замовкла, прислухаючись.
— Знову дідусь згадувати хоче. — І додала, вгадавши небажання Романа повертатися в задушливу печеру. — Можна й тут тепер. Зачекай!
Дівчина винесла з печери оленячу шкуру, постелила на камені, сіла. Жестом запросила Романа сісти поряд.
— Дай руку! — Пуйме легенько стиснула його долоню біля основи великого пальця, в точці, яку з курсу голкотерапії Роман запам’ятав як «хе-гу». — Разом слухатимемо.
…Цього разу Роман був не кимсь — він був Єдиним Оком. Тисячами очей одночасно: чоловічих і жіночих, старих, що сльозилися від віку, й молодих, що лише придивлялися до життя. Очі ці мружилися від жаху, обпікали, лускались, ненавиділи, обливалися кров’ю, вистежували, вмовляли, закликали… І все це був він…
Ось його місто, стародавнє Нері, охоплене полум’ям: валяться палаци, попелом опадає листя з садів на майданах, на всі боки біжать знавіснілі люди, що втратили розум. Тремтить земля, небо оповите густим смердючим димом, і немає більше сонця — його проковтнув злий Н’а, що вирвався зі своїх підземних покоїв…
Ось — вируючі хвилі. Мов ненаситні акули, вони накидаються на береги, відгризають від суші шматок за шматком, шматок за шматком. Вони все ближче, ближче, і немає порятунку від безжальних обліплених білою піною пащ…
А зараз він — Погляд з Піднебесся… Немає вже чотирьох континентів, що створювали Земне Коло, немає країни скерлінгів Ігму, немає лісової країни Орт, немає володінь баргів. Немає більше річок, великих і могутніх, що розділяли континенти. І навіть священної гори Сумер уже немає — боги покинули її, поступившись силам зла: вона запалася під воду разом з іншими землями. Всюди тепер клекоче, реве, бушує несамовитий Океан — йому не терпиться завершити свій бенкет, знищити останнє, що залишилося від колись великого материка. Дивом уціліли лише декілька клаптиків від колишніх континентів та жалюгідні ланцюжки скелястих острівців на місці високогірних хребтів, де сховалися останні люди.
Наймудріші сиірти, зачинивши брами святилищ і виставивши віддану охорону зі своїх учнів, без утоми, піднісшись над страхом смерті, записували, записували…
І знову брижами затяглося видиво, яке незабаром змінилося прозорою синявою. Відтак посипалися білі пластівці, й міцніючий вітер підхоплював їх, і незрозуміло було, чи то вони падають униз, чи то мечуться між небом і землею, чи то закручуються в колючі сніжні смерчі.
Морок стояв усюди, позаяк духи знову, приловчившись, заховали землю від погляду Всемогутніх. Навіть очі Океану — солону воду, а також озера й річки вони затягнули крижаним більмом, щоб зручніше було винищувати рід людський.
Але він знав, що треба вижити в цьому холодному незатишному світі, і духи відступлять, і сонце прийде й зігріє дітей своїх, потрібно лише виконати своє призначення і врятувати свій народ. Для цього він, Сиірт-Я, й виконував танок на замерзлому круглому озері, оточений кільцем ритуальних багать.
Похмурі, змарнілі від недоїдання люди по той бік вогню чекали, чи випросить він у духів дозвіл на полювання. Вони вже намагалися полювати, але стріли їхні й списи летіли повз дичину. І всім стало ясно, що потрібна згода духів.
Він підстрибнув, прислухався до передзвону мідних трикутників і кілець, прив’язаних до його хутряного одягу. Труснув прикрасами ще раз, немов перевіряючи почуте. Відтак рішуче ударив перед собою патерицею, також обчіпляною надібками. В боки бризнули крижані скалки. Сиірт-Я різко нагнувся, підняв шматочок льоду, лизнув його язиком. Затим, несхвально поцокавши, кинув у вогонь. Тепер він колесом пройшовся по крижаній арені, ще раз ударив палицею. Сиірт-Я знову лизнув відколену крижинку і, пританцьовуючи, почав довбати лід. При кожному ударі палиці натовп заворожено вторив його видихам: «І-ех! Йех! І-і-і-і-ех…» У кризі вже утворилася неабияка заглибина, але далі довбати не було сенсу, адже озерце промерзло наскрізь. Він зірвав зі спини Пенз-Ар — туго натягнуту на невеликий овальний обід білу шкуру північного оленя, — ударив по ньому пальцями, від чого Пенз-Ар басовито, тривожно загудів, і кинув його додолу. Відтак зірвав з голови загострений нерп’ячий ковпак — для полювання на кожного звіра була своя шапка, а цього разу збиралися полювати на нерпу, — витер ним піт з лиця і жбурнув на край вибитої лунки. «Нях! Нях!» — зашепотіли глядачі. Для племені, що стояло за лінією багать, це була вже не шапка, а нерпа, що виповзла на лід.
Сиірт-Я сім разів оббіг озерце, пританцьовуючи й співучо викрикуючи заклинання. Відтак, пригнувшись, немов таячись від когось, він перетнув озерце упоперек поряд із лункою і на другому краю, біля самих багать, упав, розпластався, притиснувся до льоду. В його руці був затиснутий білий шкіряний ремінь, який тягнувся, ледве помітний на замерзлій поверхні, до білого Пенз-Ару.
По юрбі одноплемінників прокотилося напружене зітхання. Всі побачили: мисливець, відшукавши зроблену нерпою лунку, поклав віддалік замасковану шкурою дошку, протягнув ремінь до своєї засідки й дочекався, коли нерпа вилізла на лід. Тепер усе залежить від волі духів — якщо вони вирішать попередити нерпу, та встигне пірнути в лунку раніше, ніж мисливець закриє отвір дошкою.
Сиірт-Я ледь помітно ворухнув пальцями, і Пенз-Ар поволі поповз до лунки. Ближче, ближче… Є! Диск із білої оленячої шкури накрив ополонку, і тієї ж миті одним стрибком Сиірт-Я опинився в центрі озерця. Притиснувши до грудей ковпак, він немов перевтілився в нерпу. Стрибаючи навколо перекритої лунки, він зображав жах тварини, а дзвін його амулетів ставав усе голоснішим, усе відчайдушнішим. Здавалося, що вже ніщо не врятує дурну нерпу. Але одноплемінники, напружено підспівуючи невиразним вигукам Сиірт-Я, чекали остаточного рішення духів, останнього знаку їхньої прихильності. Вони відчували, що кінець «полювання» близький. І тут дзвін амулетів обірвався. Сиірт-Я завмер і різким рухом високо підкинув палицю, одночасно впустивши нерп’ячий ковпак і звалившись поряд з ним. Тепер на льоду поряд лежали двоє — людина
