Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін
— До речі, Пуйме, звідки ти взагалі дізналася, що ми висадилися біля цього… як його… Хар’юзового струмка?
— Почула.
— Від Апіцина?
— Навіщо. Так почула. Сама. Дідусь також чув.
— Он як… — Незвичність ситуації починала інтригувати Романа.
Печера за водоспадом посеред тундри, кам’яне ложе, старий-відлюдник, схожий на казкового гнома, — знахар-шаман, видно, його маленька внучка, яка стверджує, що чує те, чого немає… Чи це в неї така гра, дитяча фантазія?
— Пуйме, — вирішив підіграти Роман, — а ти, часом, не чула, як там мій товариш?
— Добре, — повідомила Пуйме, не відриваючись від батування гусака. — Він упіймав багато риби й ліг спати.
— Я б теж подрімав, Пуйме… Ти мене поклич, коли що…
Роман тільки почав поринати в тягучу, обволікаючу дрімоту, в якій так затишно потріскували дрова й наспівував щось водоспад за товщею кам’яних стін, як Пуйме торкнула його за плече:
— Дідусь хоче з тобою говорити.
Роман не без зусиль змусив себе встати, підійшов до старого. Серхасава Сиртя лежав точнісінько так, як і годину тому, із заплющеними очима. Вважати, що в такому стані старий може чи хоче щось сказати, було щонайменше наївно.
— Візьми його за руку, — звеліла дівчинка.
Роман торкнувся безживно-холодної лівої руки, маючи намір перевірити пульс, але Пуйме зупинила його:
— Не за цю, за другу.
Праве зап’ястя у старого було трохи тепліше — що, загалом, нічого не змінювало.
— Міцніше візьми!
Роман трохи міцніше стиснув пальці, вже сердячись на себе за потурання дурним дитячим фантазіям. «Пора сказати їй, що тут не місце і не час для ігор», — подумав Роман, відкрив було рота і…
Немов розрядом струму обпекло його пальці, що обхопили худе старече зап’ястя, й рука, яка, здавалося, не належала більше цьому світові, здригнулася, зігнулася злегка в лікті, ворухнула п’ястю.
Не розуміючи, що відбувається, Роман перевів погляд на обличчя вмираючого й мало не відсахнувся: Серхасава Сиртя дивився на нього широко розплющеним правим оком. Око було водянисто-блакитним, ніби розмитим старістю, мудрим і проникливим.
— Ви мене чуєте? — голосно запитав Роман.
І, хоча губи старого майже не ворухнулися, почулося виразне й навіть іронічне:
— Я чую тебе дуже добре, можеш не кричати. Хвороба забрала моє тіло, але не розум.
— Ваша внучка сказала, що ви лікар?
— Це так. Я вже лікував людей, коли твої батьки були немовлятами. І бачив багато смертей. І тому знаю: мені годі допомогти. Не засмучуйся. Ти — хороший лікар. Ти багато чим тут здивований, але ні про що не питаєш. Хворий для тебе важливіший від власної цікавості.
— Вам не слід стільки розмовляти, треба берегти сили.
— Навіщо берегти? Нум[27] чекає, завтра до нього піду. А сьогодні життя треба згадувати. Довго жив, добре…
«Скільки ж йому років, — подумав Роман. — Вісімдесят? Сто?» І тут-таки почув у відповідь:
— Старий зовсім. Пуйме ще не було, а в мене в куточках очей уже лебеді сіли… Років сто живу, гадаю.
«Телепатія, — вирішив Роман, намагаючись зберігати спокій, — звичайнісінька телепатія. Звичайнісінький шаман, який володіє звичайнісінькою телепатією». Йому закортіло ущипнути себе й прокинутися, та все ж він знав: усе, що відбувається з ним зараз — не сон і, незважаючи на незвичайні обставини, треба діяти раціонально. Простіше.
— Ти — шаман? — зважившись, безпосередньо запитав він.
— Так ненці мене називають, — хихикнув дід.
— А ти хіба не ненець?
— Сиртя я. Сиртя давно тут жили, ще до ненців. Помаленьку померли всі, мало залишилося.
— То чого ж ти в глушину забрався, в цю печеру? Від людей сховатися?
— Навіщо — ховатися? У кожного своє місце в житті. У мене тут справ бага-ато! Людей лікувати треба, коли приходять? Треба. Нумові молитися треба? Треба. Священне Вухо охороняти треба? Треба. Тадебце годувати треба? Треба…
Молитви, духи і священні вуха мало цікавили Романа, але те, що шаман-сиртя — досвідчений лікар, нараз кольнуло його гірким передчуттям неминучої й непоправної втрати. Йому уявилося, що разом із цим шаманом, можливо, останнім представником свого племені, разом з ним зникнуть безслідно унікальні знання й досвід… Господи, скільки ж секретів народної медицини загублено через таку самоізоляцію! Ех, діду, діду…
— Хто ж твої справи замість тебе стане робити?
— Пуйме і стане.
— Ця дитина? — здивувався Роман.
І відразу нагадав собі, що дівчинку треба обов’язково забрати в селище, влаштувати у школу-інтернат. Він обернувся… Й обімлів. Під казаном тріщав сухим хмизом вогонь, тепло багаття відчувалося навіть у кутку, де лежав старий. А біля вогнища було просто жарко. Тому Пуйме вже скинула паницю й стояла, помішуючи в казанку вариво, гола до пояса. Тіло, яке побачив лікар у відблисках полум’я, не було дитячим: перед ним стояла, нітрохи його не бентежачись, доросла, повністю сформована дівчина. Роман зрозумів тепер, у чому полягав дисонанс між поведінкою Пуйме та її зовнішністю: їй було не дванадцять років, як він помилково припустив, а ніяк не менше двадцяти. Лише зріст
