Сутінки - Стефані Маєр
Незвичні, непоширені імена, подумалось мені. Так звали наших дідусів і бабусь. Втім, може, це місцева мода — традиційні імена маленьких містечок. Нарешті я пригадала, як звали мою сусідку — Джесика. Абсолютно пересічне ім’я. В одному з класів удома було дві Джесики.
— Вони… дуже привабливі, — я вийшла на стежку війни із навмисним приховуванням фактів.
— Так! — погодилася Джесика, знову захихотівши. — Але вони вже разом — Еммет і Розалія, Джаспер і Аліса, я маю на увазі. Вони живуть разом.
У її голосі забринів увесь шок і осуд маленького містечка, критично подумала я. Але, правду кажучи, варто визнати, такий стан справ навіть у Феніксі викликав би плітки.
— Хто з них Каллени? — запитала я. — Вони не схожі на родичів…
— А вони не кровна рідня. Містер Каллен дуже молодий, йому не більш як за тридцять. Їх усиновили. Гейли — брат і сестра, двійнята, вихованці Калленів.
— Вони здаються задорослими для вихованців.
— Зараз Джасперу і Розалії вісімнадцять років, а живуть вони у місіс Каллен із вісьмох. Вона їхня тітка чи щось таке.
— Це дуже мило з боку подружжя Калленів — піклуватися про дітей, коли самі вони такі молоді.
— Мабуть, так, — мляво погодилася Джесика. В мене склалося враження, що вона з якоїсь причини недолюблює лікаря і його дружину. Беручи до уваги те, як вона дивилася на їхніх всиновлених дітей, я ризикнула зробити висновок, що річ у заздрості. — Я думаю, що місіс Каллен не може мати дітей, так от, — додала Джесика, ніби це применшувало доброту Калленів.
Під час розмови мої очі знову і знову прикипали до столу, де сиділа дивна сімейка. Вони продовжували вдивлятися у стіни і нічого не їли.
— Вони завжди мешкали у Форксі? — поцікавилась я. Бо я б точно звернула на них увагу під час попередніх літніх від відин.
— Ні! — відповіла Джесика тоном, що передбачав очевидність факту навіть для такого новачка, як я. — Вони приїхали два роки тому звідкись із Аляски.
Жаль і полегшення водночас зародилися в моєму серці. Жаль — тому що якими б прекрасними не були Каллени, вони залишалися чужими, місто не прийняло їх. Полегшення мені принесло усвідомлення, що я не єдиний новачок у Форксі і явно не найцікавіший.
Поки я роздивлялася їх, наймолодший, той що з Калленів, відірвав очі від стіни і зустрівся зі мною поглядом. Цього разу я помітила зацікавлення. Я одразу відвернулася, але встигла зауважити неясне очікування в його очах.
— Як звати хлопця, мідного шатена? — запитала я, знову крадькома зиркнувши на нього. Він продовжував дивитися на мене, та це було не схоже на тупе витріщання інших учнів — десь на денці погляду ледь помітно бриніло розчарування. Я знову опустила очі.
— Це Едвард. Шикарний хлопчина, звичайно, але не раджу марнувати час. Він не ходить на побачення. І дурному ясно, що у нас немає гідної його принцеси, — вона пирснула. Вірна ознака ображеної гідності. Цікаво, коли він її відшив.
Я прикусила губу, щоб не розсміятися. Потім іще раз поглянула на Едварда. Я не бачила обличчя, але подумала, що щока у нього рухається так, наче він посміхається.
Ще за пару хвилин четвірка встала з-за столу. Всі були винятково граційні, навіть наймасивніший — «культурист». Було в них щось хвилююче. Едвард більше не дивився в мій бік.
Я затрималась у кафетерії з Джесикою та її друзями довше, ніж якби обідала сама. Та мені не хотілося спізнитися на уроки в перший день у школі. Одна з нових знайомих, котра завбачливо нагадала мені, що її звати Анжела, також збиралася на урок біології. Ми разом мовчки попрямували до класу. Вочевидь, жодна з нас не відрізнялася нав’язливістю.
Коли ми зайшли до класу, Анжела відразу сіла за лабораторний столик, точну копію тих, що залишилися в Каліфорнії. Місце біля неї виявилося зайнятим. Власне, за жодним столиком не було вільних стільців. За жодним, крім одного. Біля центрального проходу, поруч із єдиним вільним місцем, я впізнала незвичну шевелюру Едварда Каллена. Повзучи проходом, щоб відрекомендуватися вчителеві й отримати автограф на бланк, я крадькома спостерігала за Едвардом. Коли я проходила повз, він різко закам’янів на стільці та знову втупився в мене. Наші погляди зустрілися. На його обличчі застиг дивний вираз — неприязний, розлючений. Я миттю відвернулася, шокована, і відразу почервоніла до кінчиків пальців. Я перечепилась і поцілувалася б з підлогою, якби не встигла схопитися за найближчий столик. Дівчисько за злощасною партою вишкірило зуби.
Я помітила — очі в Едварда чорні. Чорні як ніч.
Містер Банер підписав бланк і вручив підручник без жодного натяку на таке безглуздя, як відрекомендовуватися класові. Я відчула — з ним проблем не буде. Звісно, йому не залишилось нічого, крім відправити мене до єдиного вільного столика посередині класу. Прямуючи на місце, я уважно роздивлялася підлогу, спантеличена ворожістю Едварда.
Я поклала книжку на стіл і сіла, не підводячи очей, але помітила бічним зором, як Едвард змінив позу. Він відхиливсь якнайдалі від мене, відсунувся на краєчок стільця і відвернувся, ніби відчувши неприємний запах. Я непомітно понюхала волосся. Воно пахло полуницею, ароматом мого улюбленого шампуню. Абсолютно неспецифічний запах. Я перекинула коси на правий бік, щоб вони темною запоною відокремили нас одне від одного, і намагалася зосередитись на уроці.
На жаль, лекція була з будови клітин — матеріалу, який я проходила в старій школі. Все одно я уважно конспектувала, не відводячи очей від зошита.
Я не могла втриматися від спокуси час від часу скосити оком крізь завісу волосся на дивного сусіду по парті. Протягом уроку він не змінив пози, застигнувши на краю стільця якнайдалі від мене. Я бачила, що рука, котра лежала на лівій нозі, була стиснута в кулак, сухожилля рельєфно випиналися з-під блідої шкіри. Едвард так і не розтиснув кулака. Закасані до ліктів довгі рукави білої сорочки демонстрували під ніжною шкірою на подив міцне і мускулясте передпліччя. А він зовсім не скелетик, як видається на тлі кремезного брата!
Урок тягнувся цілу вічність. Цікаво, мені здавалося так, тому що навчальний день нарешті добігав кінця, чи тому що я чекала, коли розтиснеться кулак? Надії виявилися марними; Едвард продовжував сидіти незворушно як статуя, наче й не дихаючи. Що з
