Сутінки - Стефані Маєр
— Белло, клянуся, ця штучка працює, як годинник. Теперішнім машинам далеко до такої якості.
«Штучка», подумала я про себе. Врешті-решт, згодиться як прізвисько у крайньому разі.
— А дешево — це скільки? — поставила я головне запитання. Тут я не могла дозволити собі йти на поступки.
— Сонечко, я вже ніби… так би мовити… купив її для тебе. Як подарунок на входини, — Чарлі крадькома прохально поглянув на мене.
Ого! Машина! Задарма!
— Не варто було, тату. Я сама збиралася купити автівку.
— Мені не шкода. Я хочу, щоб ти була тут щасливою.
Говорячи це, Чарлі дивився просто на дорогу. Йому нелегко було висловлювати почуття вголос. Цю рису характеру я успадкувала від Чарлі. Тож коли я відповідала, мій погляд так само блукав десь попереду машини.
— Дуже мило з твого боку, тату. Спасибі. Я дуже вдячна.
Йому не обов’язково знати, що для мене щастя й Форкс — поняття несумісні. Він не повинен страждати, як я. А дарованій машині в зуби, чи то пак, у двигун не заглядають.
— Ну, от ти і вдома, — пробурмотів Чарлі, зніяковівши від моєї вдячності.
Дорогою ми перекинулися парою слів про погоду, яка, звісно, була дощовою. На цьому розмови закінчилися. Ми мовчки дивились у вікна.
Мушу визнати, краса навколо була неймовірна. Все зеленіло — мох укривав стовбури дерев, серпанком звисав із гілок. На землі росла папороть. Навіть повітря відливало смарагдами, просочуючись крізь листя.
Забагато зелені. Чужа планета.
Тим часом ми під’їхали до будинку Чарлі. Він досі мешкав у маленькому будиночку на дві спальні, котрий вони з мамою придбали відразу по весіллі. Навіть не відразу, просто за час шлюбу, бо після «відразу» не було нічого. Тут, прямо на вулиці перед незмінним будинком, була припаркована моя нова — в сенсі, нова для мене — машина. Вона мала вицвіло-червоний колір, великі, квадратної форми крила і схожу на цибулину кабіну водія. На мій подив, авто мені сподобалося. Я не знала, як воно поведеться на дорозі, але могла уявити себе за його кермом. Плюс воно належало до поважних залізних монстрів, які неможливо розтрощити. Такі машини без жодної подряпини зазвичай красуються на місці аварії в оточенні куп металобрухту, що колись були іномарками.
— Ого, татку, яка краса! Дякую!
Тепер огидне завтра буде трішки менш жахливим. Мені не доведеться обирати між прогулянкою у дві милі під дощем до школи і поїздкою у машині шефа поліції.
— Я радий, що тобі сподобалося, — похмуро відповів знову зніяковілий Чарлі.
Ми віднесли речі нагору за один раз. Мені віддали західну спальню, що вікнами гляділа на вулицю. Кімната була знайомою, вона належала мені від народження. Дерев’яна підлога, блакитні стіни, трикутна стеля, пожовклий тюль на вікнах стали частиною мого дитинства. Чарлі лише замінив колиску на ліжко і поставив письмовий стіл, коли я подорослішала. Зараз на столі стояв старенький комп’ютер, модемний дріт зміївся по підлозі до найближчого телефонного гнізда. Мамина умова — щоб ми постійно були на зв’язку. Крісло-гойдалка, котре пам’ятало мене немовлям, незворушно завмерло у кутку.
У будинку була одна маленька ванна нагорі, біля сходів. Ми з Чарлі користуватимемося нею разом, та я намагалася не зосереджуватися на цьому фактові.
Одна з найкращих рис Чарлі — він ніколи не мозолить очей. От і зараз він залишив мене саму, щоб я могла розпакувати речі та влаштуватися. Для мами це був би завеликий подвиг. Як добре залишитися на самоті, без необхідності всміхатися і вдавати задоволення; яке полегшення бездумно вдивлятись у суцільну стіну дощу за вікном і відчувати, як біжать по щоці сльозинки. Я була не в гуморі плакати по-серйозному. Ні, ще буде час перед сном, коли мені доведеться думати про наступний ранок.
Старшу школу міста Форкс відвідувала нереальна кількість учнів — 357, тепер уже 358, — у моїй старій школі тільки учнів першого класу нараховувалося не менше сімох сотень. Тут діти виростали разом — їхні прадідусі та прабабці ходили до одних ясел. Я буду новою дівчиною з великого міста — цікавинкою, посміховищем.
Напевно, якби на вигляд я була як типова дівчина з Фенікса, це можна було б використати як перевагу. Та в плані зовнішності я не була своєю ніде. По ідеї, я б мала бути засмаглою спортивною білявкою — волейболісткою або лідером групи підтримки. Такою всі уявляють дівчину із Сонячної Долини.
Натомість я вирізнялася шкірою кольору слонової кістки, яку не брала жодна засмага, хоча не мала ані блакитних очей, ані рудого волосся. Я завжди була стрункою, але тендітною — ніяк не спортсменка, і не володіла необхідною координацією та швидкістю реакції, щоб займатися спортом, не перетворюючись на посміховисько і не наражаючи на небезпеку себе саму й тих, кому не пощастило занадто наблизитися.
Склавши одяг у старий сосновий комод, я взяла сумку з косметикою і попрямувала до спільної ванни, щоб освіжитися після подорожі. Розчісуючи заплутане вологе волосся, я роздивлялася обличчя у дзеркалі. Можливо, справа була в освітленні, але шкіра здавалася хворобливо землистою. Вона буває красивою — чистою і майже напівпрозорою, неймовірного кольору. А зараз цей колір зник.
Бліде віддзеркалення змусило мене визнати, що я собі брешу. Річ не лише в зовнішності. Це не єдина причина. Якщо я не змогла знайти своє місце у школі з трьома тисячами учнів, то які шанси у Форксі?
Я не вміла знаходити спільну мову з людьми свого віку. І, правду кажучи, не свого теж — час від часу. Навіть мама, найближча мені людина на землі, не могла похвалитися гармонією у стосунках зі мною. Ми наче розмовляли різними мовами. Інколи мені ставало цікаво, чи бачать мої очі те саме, що й очі інших людей. Можливо, проблема крилася в моїй голові.
Втім, причина не важлива. Результат — ось що має значення. Завтра все тільки почнеться.
Тої ночі мені не спалося, незважаючи на те, що я добре виплакалася перед сном. Постійне шипіння дощу на даху й завивання вітру за вікном не стихало ні на мить. Я натягнула вицвілу стареньку ковдру аж на голову, пізніше примостивши зверху подушку. Та мені не вдалося заснути раніше опівночі, коли дощ трохи стих і перейшов на спокійніший ритм.
Все, що я побачила з вікна вранці, — нескінченну пелену густого туману. Я відчула, як десь глибоко всередині прокидається клаустрофобія. У Форксі ви не побачите неба, місто схоже на клітку.
Сніданок
