Сутінки - Стефані Маєр

із Чарлі не передбачав розмов. Батько побажав мені удачі у школі. Я подякувала, розуміючи, що побажанням не судилося здійснитися. Удача, як правило, мене обминала. Чарлі першим пішов із дому до поліцейського відділку, котрий заміняв йому дружину й сім’ю. Потім я сиділа за старим квадратним дубовим столом на одному з трьох різнокаліберних стільців і здійснювала огляд маленької кухні зі старими панельними стінами, вкритою білим лінолеумом підлогою та яскраво-жовтими шафками. Нічого не змінилося. Вісімнадцять років тому це мама пофарбувала шафки, щоб принести у дім трохи сонячного світла. Над маленьким каміном у суміжній крихітній «залі» стояв ряд світлин. Весільне фото мами і тата, зроблене у Лас-Вегасі; ми втрьох у лікарні після мого народження — клацнула добросерда медсестра; серія моїх шкільних світлин аж до минулого року. Дивно дивитися на них — треба буде простежити, щоб Чарлі їх кудись переставив, принаймні на час мого тут перебування.

Тут, у цьому будинку, ставало до болю ясно, що Чарлі так і не оговтався від розриву з мамою. У мене защеміло на серці.

Не хотілось приїздити до школи зарано, але вдома я більше не могла залишатись. Я вдягла куртку — щось на кшталт скафандра — і вискочила під дощ.

Надворі досі мрячило, але я не встигла промокнути, поки дістала ключ, що звично лежав під карнизом біля дверей, і замкнула дім. Хлюпання нових водостійких черевиків лунало як втілення безвиході. Мені так бракувало звичного шурхотіння гравію під ногами! Хотілося зупинитися, щоб помилуватися пікапом, але це було нереально. Я поспішала вирватися з молочної вологи, що оповила голову і чіплялася до волосся під каптуром. Всередині пікапа виявилося приємно і сухо. Біллі чи Чарлі, вочевидь, помили його, але м’які коричневі сидіння досі ледь відчутно пахли тютюном, бензином і м’ятою. На моє полегшення двигун завівся швидко, але дуже гучно, сповістивши про себе пронизливим ревом. Що ж, старий пікап просто зобов’язаний мати якийсь недолік. Неочікуваний бонус — запрацювало допотопне радіо.

Знайти школу було нескладно, хоча я ніколи раніше там не бувала. Вона, як і більшість місцевих установ, містилася на центральній вулиці. З вигляду ви не сказали б, що це школа; мене змусила зупинитися табличка. Школа нагадувала шерегу схожих будинків, зведених із червонувато-коричневої цегли. На подвір’ї росло стільки дерев і кущів, що з першого погляду я не змогла визначити розміри будівлі. І це — освітній заклад? — подумала я ностальгійно. Де солідні паркани, металодетектори?

Я припаркувалась перед першою будівлею. Над невисокими дверима красувався напис «Дирекція». Я не помітила інших машин, тому зрозуміла, що порушую правила, але вирішила: краще розпитати всередині, ніж їздити кругами під дощем, як дурепа. Я неохоче вилізла із затишної кабіни пікапа і пішла вздовж вузенької, вимощеної каменем доріжки, обсадженої темним живоплотом. Перш ніж відчинити двері, я глибоко вдихнула.

Всередині приміщення виявилось яскраво освітленим і теплішим, ніж я очікувала. Дирекція була невеликою; я побачила маленький зал очікування з оббитими тканиною розкладними стільцями, недорогим килимом з оранжевим візерунком, нагромадженням об’яв і подяк на стінах, чималий і гучний годинник. Стояло багато квітів у великих пластикових вазонах, наче на дворі недостатньо зелені. Кімнату розділяла надвоє велика стійка з дротяними кошиками, повними паперів, і яскравими оголошеннями, пришпиленими на дошці. За стійкою стояло три столи, за одним із яких сиділа повненька руда пані в окулярах. На ній була фіолетова футболка, від одного погляду на яку я відчула себе вдягненою, як цибулинка.

Руда пані підвела очі.

— Прошу?

— Я — Ізабелла Свон, — повідомила я і помітила проблиск цікавості у погляді пані. Я передбачала неминучість міських пліток. Донька навіженої колишньої дружини шефа поліції нарешті повернулася додому.

— Звичайно! — сказала жінка, переглянувши завбачливо складену купу паперів на столі і знайшовши те, що шукала. — Ось твій розклад і карта школи, — вона поклала кілька аркушів на конторку, щоб показати мені.

Секретарка пройшлася по списку моїх уроків, показуючи найкращий шлях до кожного кабінету на мапі, і видала бланк, який треба було повернути в кінці дня з підписами всіх викладачів. Нарешті вона всміхнулася та, як і Чарлі, висловила надію, що мені сподобається у Форксі. Я вишкірилась у відповідь так переконливо, як тільки могла.

Коли я йшла назад до пікапа, почали прибувати інші учні. Я об’їхала навколо школи за усіма правилами і вдоволено відмітила, що більшість машин старші за мою, нічого ультрамодного. Вдома я мешкала на небагатій околиці, що входила до району Райська Долина. «Мерседеси» і «порші» були звичною річчю на учнівській стоянці. Тут найкрасивіша машина — сяюче «вольво», що стояло осторонь від інших. Тим часом я, тільки-но опинилася на місці, вимкнула двигун, аби гучне ревіння не привертало до мене уваги.

У пікапі я проглянула карту, намагаючись відразу її за пам’ятати; сподіваюсь, мені не доведеться цілий день ходити, втупивши в неї носа. Я запхала все необхідне до сумки, перекинула її через плече і глибоко вдихнула. Раз плюнути, апатично збрехала я собі. Ніхто мене не покусає. Врешті-решт я видихнула і вийшла з машини.

Йдучи тротуаром, заповненим підлітками, я якнайнижче натягнула на голову каптур. Проста чорна куртка не вирізнялася серед натовпу, зауважила я з полегшенням.

Коли я минула кафетерій, корпус номер три відшукався легко. Велика чорна трійка на білому квадраті прикрашала східну стіну будівлі. Моє дихання поступово прискорювалося — пропорційно наближенню до дверей. Заходячи всередину слідом за двома власниками плащів унісекс, я зробила спробу затамувати подих.

Клас виявився невеликим. Народ переді мною зупинявся ледве не в дверях, щоб повісити плащі на довгий ряд гачків. Я вчинила аналогічно. Звернула увагу на двох дівчат — блондинку з білосніжною шкірою і другу, також бліду, але з русявим волоссям. Принаймні моєю шкірою тут нікого не здивуєш.

Я віднесла бланк учителеві, високому чоловікові із залисинами, містеру Мейсону, якщо вірити іменній табличці на столі. Прочитавши прізвище, він витріщився на мене — не надто обнадійливий початок; звісно, я почервоніла, як буряк. Та він принаймні не став представляти мене класові, а відправив до порожньої задньої парти. Це мало б ускладнити однокласникам процес витріщання на мене, але якимсь дивом їм це все одно вдавалося. Я не відривала очей від списку літератури, який учитель вручив мені. Класика: Бронте, Шекспір, Чосер, Фолкнер. Все вже прочитано. Це заспокоювало і… навіювало нудьгу. Цікаво, мама погодиться вислати папку старих творів — чи вважатиме це нечесним? Я прокручувала в голові різноманітні аргументи для нашої розмови, поки викладач бубнив далі.

Коли пролунав дзвоник — гугнявий гудок, цибатий хлопчина з