Сутінки - Стефані Маєр
— Зустрінемося на обіді, гаразд? — кинула я на ходу. — Коли народ починає жбурлятися мокрими кульками, мені точно час ховатися.
Він кивнув, не зводячи очей з Ерика, котрий виконував маневр відступу з поля бою.
Цілий ранок усі збуджено обговорювали сніг; вочевидь, цьогоріч це перший сніг. Я відмовчувалася. Звичайно, сніг сухіший за дощ, поки не починає на тобі танути.
Після іспанської ми з Джесикою попрямували до кафетерію. Я трималася насторожі. Грудки мокрого снігу літали, як ракети. Я тримала в руках пару зошитів і книжок, щоб у разі чого використати їх як щит. Джесика вважала таку поведінку напрочуд кумедною, але щось у моєму виразі обличчя заважало їй самій запустити в мене сніжкою.
Майк, сміючись, наздогнав нас, коли ми заходили всередину. Сніг, що танув, нищив нагелені шпичаки у його волоссі. Доки ми стояли в черзі за їжею, вони з Джесикою жваво теревенили про снігове побоїще. Я знічев’я поглянула на столик у кутку їдальні. І тут у мене відібрало руки й ноги. За столом сиділи п’ятеро.
Джесика потягнула мене за руку.
— Белло! Не спи! Що замовлятимеш?
Я опустила очі. Вуха горіли вогнем. Нема чого хвилюватися, — повторила я собі. Я не зробила нічого поганого.
— Що це з нею? — запитав Майк у Джесики.
— Зі мною все нормально, — відповіла я. — Сьогодні я візьму тільки содову.
Я не помітила, як черга дійшла до мене.
— Ти не голодна? — запитала Джесика.
— Чесно кажучи, мене трохи нудить, — пояснила я, втупившись у підлогу.
Я почекала, доки Майкл і Джесика візьмуть їжу, і попленталася за ними до столика, старанно дивлячись під ноги.
Я потихеньку потягувала содову, заповнюючи живіт шиплячою субстанцією. Майк двічі з недоречною стурбованістю цікавився моїм самопочуттям. Я сказала, що нічого страшного, але подумала: чи не варто мені обіграти тему хвороби і замість наступного уроку піти до медпункту?
Дурниці. Не варто втікати.
Я вирішила дозволити собі один погляд на Калленівський столик. Якщо Едвард дивитиметься на мене, я змиюся з біології. Це занадто для мого заячого серця.
Не піднімаючи голови, я крізь вії поглянула в їхній бік. Жодного з них не цікавила моя персона. Я підвела голову.
Вони сміялися. Волосся Едварда, Джаспера й Еммета було мокрим від талого снігу. Аліса і Розалія відхилялися від Еммета, котрий струшував волосся просто на них. Як і решта школи, вони насолоджувалися сніжним днем, хіба що більше за інших скидалися на мальовану картинку.
Та крім веселощів і жартів, щось змінилося. Я спочатку не могла збагнути, що саме, й уважніше оглянула Едварда. Його шкіра здавалася не такою блідою, як зазвичай, — мабуть, він розчервонівся від снігової бійки, — круги під очима зменшилися і стали не такими помітними. Але ні, річ не тільки в цьому.
— Белло, куди ти так видивляєшся? — присікалася Джесика, простеживши мій погляд.
І тут Едвард стрельнув очима; наші погляди перетнулися.
Я схилила голову, дозволивши волоссю повністю затулити обличчя. Втім, я ладна заприсягтися, що у мить, коли ми поглянули одне на одного, на обличчі Каллена, на відміну від минулого разу, не було різкого й ворожого виразу. Він знову здавався зацікавленим, якимсь неспокійним.
— На тебе витріщається Едвард Каллен, — захихотіла мені у вухо Джесика.
— Він не виглядає розлюченим, правда? — я не втрималася від спокуси дізнатися неупереджену думку.
— Та ні, — моє запитання збентежило Джесику. — А повинен?
— По-моєму, він мене недолюблює, — зізналась я, досі почуваючись як вичавлений лимон, і поклала голову на руку.
— Каллени нікого не люблять… вони не звертають ні на кого достатньо уваги, щоб полюбити. А він досі не відводить від тебе очей.
— Не дивися на нього! — прошипіла я. Вона тихенько пирснула, але від Калленів відвернулась.
Я трошки підвела голову, аби переконатися, що Джесика виконала моє прохання, з твердим наміром в іншому разі вдатися до насильства.
Тут нашу увагу відвернув Майк. На стоянці після уроків він запланував грандіозну битву під кодовою назвою «Буран» і запрошував нас приєднатися. Джесика захоплено погодилася. Враховуючи те, як вона дивилася на Майка, я не сумнівалася, що вона підтримає будь-яку його вигадку. Я промовчала. Доведеться заховатися в спортзалі, доки всі не роз’їдуться.
До кінця ланчу я старанно намагалася не відривати погляду від столу. Вирішила не порушувати даної собі обіцянки. Оскільки Едвард не здається розлюченим, піду на біологію. На думку, що нам знову доведеться сидіти поруч, у ногах з’явилося зрадницьке тремтіння.
Мені не дуже хотілося йти до класу разом із Майком — частою мішенню для снігових снайперів, та коли ми підійшли до виходу, всі, окрім мене, одночасно розчаровано хмикнули. Надворі падав дощ, змиваючи залишки снігу, — крижані струмочки бігли вздовж доріжок. У душі радіючи, я накинула каптур. Тепер зможу поїхати додому відразу після занять.
Всю дорогу до четвертого корпусу Майк не припиняв жалітися на несправедливість світу.
Зайшовши до класу, я з полегшенням побачила, що мій столик вільний. Містер Банер ходив лабораторією, видаючи на кожний столик по мікроскопу й коробочці зі слайдами. Початок уроку затримався на пару хвилин, кімната гуділа від розмов. Я вперто не дивилася на двері, машинально розмальовуючи обкладинку зошита.
Я чудово почула, як скрипнув сусідній стілець, та мої очі ні на мить не зрадили візерунку, який я виводила на зошиті.
— Привіт! — промовив тихий мелодійний голос.
Я поглянула на Едварда, отетерівши від того, що він заговорив до мене. Він сидів так далеко, як дозволяла парта, але стілець був розвернений до мене. Едвардове волосся було зовсім мокрим, наїжаченим — ба більше, скидалося на те, наче він тільки-но закінчив зніматися в рекламі гелю для волосся. Неймовірно гарне обличчя було відкритим і дружнім, бездоганні губи ледь усміхалися. Але очі дивилися сторожко.
— Мене звати Едвард Каллен, — сказав він. — Минулого тижня в мене не було нагоди відрекомендуватися. Ти, напевно, Белла Свон.
У мене голова пішла обертом від здивування. Невже все насправді — плід моєї фантазії? Зараз Едвард чемний далі нікуди. Треба щось сказати, він очікує на відповідь. Та в голову не лізло нічого годящого.
— Звідки ти знаєш, як мене звати? — пробекала я, затинаючись.
Він м’яко, приємно засміявся.
— О, я гадаю, твоє ім’я відоме всім. Ціле місто очікувало на твій приїзд.
Я скривилася. Так я і думала.
— Та ні, —
